На сторінках нашої газети вже було опубліковано статтю «Перлині моря потрібна гідна оправа» («ОВ», 20.08.05), що викликала цікавість і в читачів, що «співчувають морю», і у фахівців. Сьогодні наш спецкор розмовляє з автором цієї статті, екологом-геохіміком, кандидатом геолого-мінералогічних наук Євгеном Васильовичем КРАВЧЕНКОМ. І тема цієї бесіди стосується маловивченої проблеми забруднення моря, так званого дампінгу.
– Погодьтеся, Євгене Васильовичу, що у Вашій статті проблему дампінгу було лише порушено. Але відчувалося, що вона постає дедалі гостріше. Водночас сам термін “дампінг” широкому колу людей мало відомий, і ще менше здатний що-небудь сказати. Та й забруднення в процесі дампінгу – з тих, що їх можуть спостерігати та контролювати тільки люди, втаємничені в цю справу. Отже, що стоїть за самим цим поняттям –“дампінг”?
– Досить банальна технічна процедура. Дампінг – це скидання в море якихось відходів. Причому в даному разі йтиметься про наймасовіше та найневидиміше скидання – яке здійснюється під час днопоглиблювальних робіт. Витягаючи з портових акваторій і підхідних каналів тонни і тонни намулу, ми, з одного боку, забезпечуємо їхню навігаційну безпеку, а з іншого боку – створюємо місця скупчення цих ґрунтів, які на самохідних баржах відвозимо у відкрите море. У загальній масі забруднення в північно-західній частині моря дампінг сягає лише 15%, але він є, і забруднення це завжди є масованим.
– Дозвольте, наш технічний флот за допомогою землесосів добуває донний намул в одному місці і на суднах доставляє його в інші. Ось і все: в чому тут проблема?
– Намули, а тим більше – прибережні, є накопичувачами забруднюючих речовин, що осідають на дно. Тому саме витягання намулу й дампінг правомірні тільки тоді, коли склад і властивості даних відкладень відповідають вимогам Лондонської (1972) Конвенції щодо запобігання забрудненню морів і океанів. У нашій же країні дотепер діють застарілі “Правила видавання дозволів на скидання в море відходів...”, ухвалені ще 1984 р. для всієї території СРСР, і виходячи з яких створюються “чорний” і “сірий” списки найнебезпечніших забруднювачів, що визначаються при регламентації інгредієнтів. Забруднення здійснюється і під час самих робіт: збаламучування при видобутку ґрунту; вторинне забруднення, коли видобутий ґрунт вступає в контакт із морською водою; нарешті, створюється “смолоскип збаламученості” при скиданні ґрунту, і ця збаламученість розноситься хвилями й течією.
Величина можливого вторинного забруднення може, звичайно, встановлюватися або шляхом лабораторного експерименту до початку робіт, або шляхом натурного експерименту в процесі дампінгу. От тільки після 1997 р. такі експерименти в нас чомусь не провадяться. А отже, ми не маємо можливості знати: які інгредієнти й у яких концентраціях виявляються на морських смітниках. Але ж саме завдяки такому експериментові свого часу нам вдалося запобігти скиданню в море токсичних ґрунтів з акваторії Одеського судноремонтного заводу, і поховати їх там же, але вже за спецтехнологією.
– Проте при прокладанні морського ходу в гирлі Дунаю, при інших роботах, витягається величезна маса ґрунтів. Що накажете робити з ними?
– У світі проводяться серйозні дослідження з проблем дампінгу, і вже є дуже важливий практичний досвід. Наприклад, американські фахівці свого часу одержали на вивчення дампінгу 32,8 млн доларів. І сам цей факт свідчить: проблема дуже важлива. Альтернативою видалення ґрунтів є хоча б практиковані в Японії та Голландії намиви штучних територій, дамб і штучних островів. Практикується і подавання ґрунтів у берегові відвали.
Спеціальними дослідженнями Чорноморського центру з дампінгу (нині це науково-дослідний інститут “БІОТ”) доведено, що, зменшуючи збиток морському середовищу і рибному господарству, ґрунти з берегових відвалів можна корисно використовувати для створення різних будівельних матеріалів; для використання намулів як добрива для еродованих і малопридатних земель. Звичайно, створення берегових відвалів – справа копітка: потрібні вільні території, потрібні первинні витрати, потрібна переорієнтація днопоглиблювального флоту. Рано чи пізно ми до цього прийдемо, але…
– Але, як я розумію, закривати нині наявні морські звалища поки що зарано.
– На жаль. Ухвала Конференції з Чорного моря про закриття морських звалищ була явно передчасною. Вона не пропонувала реальної альтернативи, а без цього закриття звалищ рівносильне закриттю портів і припиненню судноплавства. Тим часом терміново слід визначитися з Одеським (відкритим 1989 р.) та іншими звалищами. Передбачалося, що Одеське використовуватиметься протягом десяти років, із подальшою ревізією, рекогносцировкою та промірами глибин на предмет продовження терміну дії. Але нічого цього зроблено не було. За минулий період на звалище скинуто понад 10 млн тонн ґрунту і будівельного сміття. Причому все діється стихійно й наосліп. Ми не знаємо навіть ні конфігурації звалища, ні його глибин. Тому назріла потреба розробки вітчизняних правил дозволу на скидання ґрунтів і стеження за ними. При цьому моніторинг повинні здійснювати незалежні організації, а в самих “правилах” слід врахувати світовий досвід екологічного захисту моря.
І ще одне: рекогносцирування та ревізія Одеського й іншого звалищ мають фінансуватися коштом користувачів цих звалищ, пропорційно до обсягів їх днопоглиблювальних робіт, а от розробка нормативних документів потребує, звісно ж, бюджетного фінансування. Але вже зараз Міністерству охорони довкілля в особі його Державної інспекції охорони Чорного (і Азовського) моря варто серйозно з’ясувати теперішню ситуацію з дампінгом, узяти її під жорсткий контроль, дати цій справі (наскільки це можливо) належний лад.
