Львів’янин Василь Андрійович Кот – один з небагатьох ветеранів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу за успішну десантну операцію на Курилах. Сталося це 60 років тому, у серпні 1945 року.
Перший рапорт з проханням направити на фронт лейтенант Василь Кот написав 22 червня 1941 року. Командир 101-ї стрілецької дивізії виступав того дня у їхній частині. Повідомивши про віроломний напад фашистів на нашу Батьківщину, він закликав підлеглих бути готовими відбити натиск будь-якого ворога. Лейтенанту Коту, іншим офіцерам та рядовим бійцям, які рвалися на захід, де почалися жорстокі бої, комдив відповів жорстко:
– Відставити рапорти, підвищити пильність! Коли накажуть – підемо воювати туди всі разом. А поки що наше місце тут, на Далекому Сході, де союзник Гітлера може завдати підступного удару.
Звичайно, Кот розумів правоту цих слів, проте ще кілька разів писав рапорти, сподіваючись, що взято до уваги його особиста причина: “Коли моя рідна Білорусія у вогні, я повинен бути в рядах її захисників, це мій синівський обов’язок”.
Так, все життя Василя Андрійовича до призову в армію у 1937 році пройшло у Гомельській області. Народився він 23 лютого 1916 року (не випадково потім цей день став для нього щорічним подвійним святом) у селі Найда Житковицького району. Після школи закінчив кооперативний технікум і працював бухгалтером у райспоживспілці. Але душа рвалася до серйознішої справи, жадала романтики, і потім службу у прикордонних військах він сприйняв з ентузіазмом. Там же, “на самому краєчку Землі”, після навчання на курсах став офіцером. Розсудливість, принциповість, душевність, вміння привернути до себе і згуртувати людей – ці якості Василя Кота врахувало командування, призначивши його старшим інструктором політвідділу 101-ї стрілецької дивізії.
Аж чотири з лишком роки, які видалися нескінченно довгими в умовах війни, офіцер Кот та його товариші перебували у постійній готовності до бойових дій. Їхня черга битися з супротивником настала лише 18 серпня 1945 року.
Сформованому напередодні десантному загону у складі двох стрілецьких підрозділів із засобами посилення було поставлено завдання: підійти на кораблях до материка до певного місця на Курилах, захопити і утримати плацдарм до підходу основних сил. Командир загону майор Петро Шутов та його заступник з політчастини старший лейтенант Василь Кот налаштували підлеглих на рішучий і несподіваний кидок, щоб приголомшити ворога. Але сталося дещо інакше...
На підході до острова перший корабель несподівано налетів на підводне каміння. Виникло замішання – до берега потрібно добиратися уплав.
– За мною! – скомандував Кот і стрибнув за борт. За ним кинулася у хвилі решта.
Японці зустріли десант шаленим вогнем з усіх видів зброї. Наші бійці змушені були залягти. Особливо складні обставини створилася на лівому фланзі. Замполіт перебіжками дістався туди і допоміг офіцерам налагодити взаємодію. А коли загинув командир роти автоматників старший лейтенант Володимир Іноземцев, то замінив його и повів наступаючих за собою.
Супротивник не витримав стрімкого прориву десантників. Вогневі точки, що здавалися неприступними, було взято. Покидавши зброю, самураї забігали підземними переходами. Вслід їм летіли гранати.
У траншеях, що оперізували висоти 165 та 171, де укріпилися японці, розгорілася жорстока рукопашна сутичка. Повітря сповнилося тріскотнею автоматів, вибухами гранат, криками та стогонами поранених. У найбільш напружену хвилину сутички на фланзі з’явилися танки. Майже два десятки броньованих машин ішли на наші позиції.
– По окопах! – крикнув старший лейтенант Кот. – Більше витримки, бити лише напевно!
Першими відкрили вогонь бронебійники. Потім пішли у хід гранати. І тут прийшла на допомогу корабельна артилерія. Десантники прицільно стріляли по екіпажах підбитих танків. Лише одній ворожій машині вдалося прорватися через наше розташування. Решта догоряли на полі бою. Але рідшали ряди десантників. По-геройському загинув парторг роти протитанкових рушниць 101-ї стрілецької дивізії старший лейтенант Василь Черепанов. У нерівному поєдинку він підбив два японських танки. Третій рухався прямо на нього, і офіцер з гранатами в руках кинувся під гусениці броньованого чудовиська.
Успішна висадка десанту дозволила відволікти основні сили ворога. Підоспілі підрозділи 302-го та 136-го стрілецьких полків 101-ї дивізії погнали супротивника в глибину острова. На висотах 165 та 171 замайоріли червоні прапори. Один з них підняв старший лейтенант Кот. Утриманий плацдарм відіграв важливу роль при підготовці подальшого наступу.
Вранці 19 серпня 1945 року наші спостерігачі побачили парламентера з білим прапором. Василь Андрійович Кот пішов до нього з групою автоматників. Незабаром з дотів почали вибиратися японські солдати з піднятими руками. Так перестав існувати ще один осередок опору.
23 серпня було повністю визволено острів Шумшу, 28 серпня – Уруп, а до 2 вересня радянські війська оволоділи всіма Курилами.
За цю операцію 101-ша стрілецька дивізія була нагороджена орденом Леніна, а багато рядових бійців та командирів – орденами та медалями. Серед тих, хто удостоївся звання Героя Радянського Союзу, був і старший лейтенант Василь Кот.
