Звісно, є люди, що не люблять тварин. Але більшість із них усе-таки соромляться в цьому зізнатися. Я не говоритиму, яка я добра та чуйна, раз люблю тварин. Можливо, в цій любові є елемент егоїзму. Я маю величезне задоволення, коли спостерігаю їхні поведінку, хитрощі. Щоправда, зараз у моїй міській квартирі живе тільки кицька (бездомне кошеня, підібране на вулиці, перетворилося на досить розбещену особу). Ще дочці присягою обіцяно, що наприкінці навчального року заведемо акваріум із рибками. Собаку я, напевне, так і не ризикну заводити – через нестачу житлоплощі та вільного часу. Навіщо мучити тварину, якщо гуляти з нею все одно ніколи?
Але ось удома в батьків... Коли моя дочка їде на канікули до бабусі й дідуся – для неї там рай. Кури, кролі, голуби, поросята, собаки та інша живність. А моє дитинство пов’язане ще і з екзотичнішими тваринами: в нас жили й черепаха, й навіть ручна сорока... Я не претендую на лаври Сетона-Томпсона. Але, щиро, звірі – це не просто ланка в еволюційному ланцюгу. В кожного з них свій характер, свій інтелект і свої дивацтва. Поводячись із ними, ми здебільшого стаємо дбайливими й розкриваємося з найкращого боку. І, коли я іноді перебираю в пам’яті якісь теплі уривки-спогади, дуже багато які з них пов’язані саме з тваринами. Я хочу поділитися з вами одним із них.
Черниш був курча декоративної породи. Історія його народження (а це було ще в мої шкільні роки) сама собою досить незвичайна. Чергової весни мама посадила курей на яйця а за якийсь час натураліста-аматора татуся осяяла цікава думка. Курка сидить на яйцях 21 день, голубка – 18. А чи висидить голубка курча? Яйце декоративної курочки не таке вже й велике, ось його й підклали до голубиного гнізда. Голубка виявилася досить свідомою і сумлінно гріла “підкинуте”, поки з нього не проклюнулуся курча. Але потім почалася трагедія. Адже голубенята народжуються голенькі й безпорадні, а курча, щойно встигнувши обсохнути, почало бадьоро бігати по підлозі. Всі мешканці голуб’ятника сахалися від нього навсібіч, ніхто не бажав годувати та навіть просто пригріти нещасного сироту. Виродок – і годі. Курча назвали Чернишем і вирядили до квочки та її виводка. Та ось проблема: ідея з голубами майнула татові в голові вже по тому, як курка сіла на яйця. “Зведенюки” Черниша виявилися старші за нього на кілька тижнів і значно міцніші. Бідне курча постійно відштовхували ледве воно намагалося залізти під крило квочки – йому теж випадало найгірше місце. Та ще почали клювати... За два дні мамине серце не витримало цієї наруги. “Пустили на світ, то й дбати треба”, – сказала вона й забрала Черниша... в дім. Ночував він у нас на веранді у спеціальному гніздечку, але мав також право гуляти по кімнатах. А, забула сказати, вдома в нас натоді жили два коти – безпородний Тихін і пухнастий Котька. Втім, мама не дуже ризикувала: коти були добре виховані і твердо знали, що курчат і голубенят (принаймні в себе у дворі) не можна чіпати в жодному разі. Доходило навіть до того, що курчата з ногами залізали до Тишкової миски з їжею й греблися там, а він стоїчно терпів, поки йому дадуть поїсти, або просто йшов геть, якщо процедура тривала. Отже, Черниш почав виховуватися котами. Спав на пухнастому Котьці і чогось шукав у нього в хутрі. Жодного “ціп-ціп”, звісно, не визнавав. Зате охоче біг разом із котами на “киць-киць” або просто звук холодильника, що відчинявся (видно, що дістають щось їстивне!). Крім усього іншого, Черниш любив залізти до когось на коліна, щоб гладили по пір’ячку й тепло на нього дихали. Голова в нього при цьому блаженно відхилялася, очі запливали плівкою, і весь вигляд виказував цілковитий мир. Але, як то кажуть, немає у світі досконалості. Настала осінь. Черниш виріс, і мама, нарешті, поставила питання про те, щоб вирядити його “на батьківщину” – до курника. Для бідного півника це була величезна душевна травма. Звісно, вся родина так само приділяла йому увагу й намагалася почастувати чимось смачненьким, але він ніяк не міг забути про своє особливе становище. За найменшої можливості Черниш намагався втекти з курника й залізти в дім. Може, він якось і звик би, але тут назрів черговий конфлікт. Черниш почав приділяти увагу іншій статі. На цьому ґрунті почалися щоденні бійки з офіційним курячим головою – півнем Красунцем. Мама була в жалобі. Красунця вона цінувала за видатні особисті якості і міняти поки що не хотіла, а вирядити Черниша в суп у неї теж рука не піднімалася. Ухвала, зрештою, була соломонова. Черниша “для оновлення крові” поміняли на двох курочок у якихось знайомих за кілька вулиць від нас. Ще через кілька років, коли я студенткою приїздила додому й цікавилася долею нашого спільного вихованця, мама відповідала: “Ходила в гості. В нього все гаразд, у нього там “гарем”. Але все-таки я його згадую не півнем, а маленьким курчам, яке відгукувалося на “киць-киць” і дуже любило спати в мене на колінах...
Це одна з історій про тварин, яку я хотіла вам розповісти. Хоча, якщо попорпатися в пам’яті, таких епізодів – і смішних, і зворушливих, було чимало. Гадаю, в наших читачів також є чимало спостережень на цю тему. Поділіться ними з нами!
