Розповідаємо про маловідомі факти з фронтових буднів автора поеми «Василь Тьоркін» та поета Василя Глотова – прототипа героя цього відомого твору.

Уродженець Алтайського краю Василь Глотов – автор 35 книжок віршів та прози, мій старший друг і літературний наставник. Десятки років ми жили по сусідству у Львові. Не порахувати наших довгих розмов. У моїй пам’яті назавжди відклалося багато чого з розказаного Василем Івановичем. Дбайливо зберігаю записи про найважлівіші, справді унікальні події, учасником яких був Глотов.

Будучи тяжко хворим і прикутим до ліжка, Глотов якось сказав: “Саша Твардовський давно написав “Тьоркін на тому світі” і помер, хоча ми з ним однолітки, а я щось затримався на цьому світі...”.

Мені випала гірка доля організовувати похорони письменника-фронтовика, проводжати його в останню путь на Личаківське кладовище у Львові. Глибоко символічно, що попереду траурної процесії несли не лише фотопортрет Василя Івановича, але й збільшений малюнок Ореста Верейського: Тьоркін, притримуючи гвинтівку, скручує самокрутку. Не впізнати Глотова у цьому бійці не можна...

Текст, який я пропоную читачам, склався із спогадів Василя Івановича Глотова.

... З Твардовським я познайомився ранньою весною 1942 року. Саме у той час у фронтовій газеті “Красноармейская правда” почали друкуватися перші глави “Василя Тьоркіна”. У траншеях та землянках, на привалах і в медсанбатах часто доводилося зустрічати солдат та командирів, які читали на пам’ять:

Бой идет святой и правый.

Смертный бой не ради славы,

Ради жизни на земле.

В клубі маленького підмосковного містечка зібралися на нараду редактори армійських та дивізійних газет, спецкореспонденти та працівники відділів пропаганди. Був тут і Олександр Трифонович у ще зовсім новій шинелі з шпалами у петлицях.

У перерві я підійшов до нього і, відрекомендувавшись, почув у відповідь:

– А я вас знаю.

Я засумнівався.

– Знаю, знаю, – повторив Твардовський. – Нещодавно я побував в одній дивізії на концерті армійської самодіяльності. Молодий автоматник під баян виконував вашу пісню про розвідника. Добре вийшло. І слова, і музика мені сподобалися. А зараз що-небудь є при собі?

Я вийняв з планшетки вірш “Другу” і подав йому. Він уважно прочитав і, схвально хитнув головою, сказав:

– Ось що, товаришу Глотов: підберіть ще кілька віршів і надсилайте у “Красноармейскую правду”. Надрукуємо.

Потім поет почав часто приїздити до нашої армії, і ми разом ішли на передову. Твардовський завжди говорив:

– Сідай попереду і показуй дорогу.

Зустрічали нас гостинно. Олександра Трифоновича зазвичай просили прочитати щось з “Василя Тьоркіна”. Він ніколи не відмовлявся. Потім я брав полкову дворядку і з завзяттям виконував жартівливі частівки. Поет широко усміхався і просив:

– Повтори, Васю, повтори!

Твардовський був дуже спостережливий і цікавий, хотів знати все з подробицями. Пам’ятаю, десь у смоленських лісах боєць розповів нам у землянці такий випадок. Він багато місяців був на передовій, звик спати у шапці, не роздягаючись. Потім з легким пораненням потрапив до медсанбату, а там – залізне ліжко, тепла ковдра і простирадла! Але йому не спалося. Перші три ночі промучився без сну. І тоді літній санітар порадив йому на ніч надіти шапку. Він так і зробив. І що ви думаєте? Заснув дуже міцно.

Олександр Трифонович уважно слухав піхотинця, запитував, дещо уточнюючи.

Тижнів через два приходить фронтова газета. Розгортаю і бачу чергову главу – “Отдых Теркина”. Читаю:

То ли жарко, то ли зябко,

Не понять, а сна все нет.

«Да надень ты, парень,

шапку», –

Вдруг дают ему совет.

І після чотирьох строф:

Видит: нет, не зря послушал

Тех, что знали, в чем резон:

Как-то вдруг согрелись уши,

Как-то стало мягче, глуше –

И всего свернуло в сон.

... Війна тривала. Ми вже не раз спали під однією шинеллю, милися в уцілілих сільських лазнях і пропустили не по одній фронтовій чарці. Олександр Трифонович, хоча і був старший за званням, наполіг, щоб я називав його по-дружньому просто Сашею.

Про історію “Василя Тьоркіна” він говорив так:

– Колись я служив під час фінської на Карельському перешийку, там у нас був популярним узагальнений образ радянського воїна Васі Тьоркіна. Працювали над ним багато поетів, у тому числі і я. Ми старалися показати хвацького і кмітливого бійця-фронтовика, його бойову майстерність і вміння перехитрити білофінна. На цій же війні потрібний був уже не Вася, а Василь Тьоркін – образ значно серйозніший, солдат, який відповідає “за Россию, за народ и за все на свете”.

Десятки разів я бував з Твардовським у частинах і жодного разу не бачив, щоб він виймав з кишені записник і записував розмову. Що це – феноменальна пам’ять?

– Взагалі-то я мало записую, – погодився він. – Якщо який-небудь факт чи бойовий епізод цікавий, то він міцно запам’ятається, у віршах буде правдоподібним, переконливим. Багато вдалих висловів для “Теркина” я підслухав і запам’ятав. Але якщо просто розмовляєш з бійцем, він про все розповідає невимушено. А якщо дістанеш записник і почнеш записувати, солдат стане стриманим, намагатиметься добирати вислови. Але мені не “казенщина” потрібна, а жива душа людини.

...Вранці 25 вересня 1943 року було визволено Смоленськ. У старовину його називали “ключем держави Московської”. Суцільні руїни і закіптюжені остови міських будинків залишали тяжке враження. Твардовський взяв мене з собою на хутір, де він знайшов батьків. Трифон Гордійович та Марія Митрофанівна раділи довгоочікуваній зустрічі з сином.

Через день на площі, біля пам’ятника Кутузову, відбувся багатотисячний мітинг. Виступали визволителі Смоленська і представники новостворених державних органів. Піднявся на трибуну і Олександр Трифонович. Говорив він схвильовано і дохідливо. Жінки плакали, витираючи очі кінцями хусток...

Після цього ми зустрілися вже на території Білорусії неподалік від Вітебська. Твардовський розшукав мене у напівзруйнованій хаті. Я тільки дописав нарис в газету і збирався виїхати у відрядження в одну з діючих частин.

– А мені потрібно у танкову бригаду, – сказав Саша. – Їдьмо разом?

Танкісти розмістилися у землянках, в густому вкритому памороззю лісі. Командир бригади полковник Гаєв попросив Олександра Трифоновича і мене виступити перед воїнами у великому медсанбатівському наметі, який тимчасово був і клубом. Твардовського присутні зустріли вигуками:

– Почитайте “Тьоркіна”, він нам підходить!

Поет прочитав дві глави – “Переправу” і “Гармонь”. Пролунали дружні оплески. Потім у кутку піднявся коренастий лейтенант і запитав, чому останнім часом “Тьоркін” став рідше з’являтися на сторінках газети, не чи не думає автор на вже відомих главах закінчити “Книгу про бойца”?

– Ні, товариші, не думаю, – посміхнувся Твардовський. – “Тьоркін” так само, як і ви, якийсь час приводить себе у бойовий порядок. “Воениздат” почав випускати окремі глави масовим тиражем. Потрібно було внести якісь виправлення і доповнення. Це закономірно. Цим я і займався останнім часом, не написав жодної нової глави. Та можу твердо запевнити вас, що “Тьоркін” разом з вами дійде до Берліна.

Пізніше командир бригади розповів Олександру Трифоновичу, що у наших загиблих воїнів товариші знаходили разом з листами з дому зачитані газетні вирізки з “Тьоркіна”.

... Ми у Мінську. На околиці міста розміщувався табір військовополонених. Вигляд у фашистів був жалюгідний. Молодий начальник табору вирішив піднести Твардовському у подарунок трофейну авторучку і годинник, взяті у розбитому штабі німецької дивізії. Поет ввічливо відмовився від подарунка.

– Це ж трофеї, – вмовляв начальник табору.

– Все одно, – відповів Олександр Трифонович. – Годинник у мене є, а німецькою ручкою не хочу писати “Тьоркіна”.

Опівдні ми виїхали в поле. Зовсім недавно тут колосилися хліба. Відступаючи, фашисти підпалили їх. Вдалині виднілися коробки міських будинків без дахів і вікон, а в низині – підбиті танки та обгорілі трупи ворогів.

Олександр Трифонович раптом заговорив віршами:

Пройдется плуг по их могилам,

Накроет память их пластом.

И будет мир отрадным тылом

Войны, потушенной огнем.

И, указав на земли эти

Внучатам нынешних ребят,

Учитель в школе скажет:

– Дети,

Здесь немцы были век назад.

Останній раз на фронті ми зустрілися у маленькому населеному пункті неподалік від Балтійського моря. Редакція армійської газети “На врага” займала тоді замок Галінген. Увечері у мене в кімнаті Твардовський вийняв з офіцерської сумки книжку невеликого формату, написав кілька слів і сказав коротко:

– На пам’ять про війну.

Я почав розглядати подарунок. Це було перше видання “Василя Тьоркіна”. Останні глави до нього ще не увійшли.

На титульному аркуші Олександр Трифонович написав: “Василию Глотову, близкому родственнику В. Теркина, моему дорогому поэту и товарищу по войне.

А. Твардовский. 1945 г. Замок Галинген. Восточная Пруссия».

– Спасибі, Сашко! А що ж я можу подарувати тобі? Слухай, у мене є портативна друкарська машинка. Візьми, Сашко, здасться.

– А в тебе є друга?

– Ні, але буде. Комендант обіцяє.

– Тоді візьму.

Як виявилося, ми розлучилися надовго. Я часто перечитував “Книгу про бойца” з автографом Твардовського, але якось не надавав значення словам: “Близкому родственнику В. Теркина”. Таких родичів, як я, у нього було багато. Сотні фронтовиків пізнавали у ньому себе, риси свого характеру.

... Настали дні миру. Війська поверталися на Батьківщину. Передислокувалася на свою землю і наша армія.

Років через два я у формі підполковника з групою львівських літераторів прибув до Києва на з’їзд письменників України. У складі московської делегації був Твардовський. Ми по-дружньому обнялися. А увечері зібралися у готельному номері. За столом були Фадєєв, Панфьоров, Малишко... Говорили про літературні справи, згадували про війну, яка обпалила кожного з нас.

Через кілька років у “Дитвидаві” великим тиражем вийшов “Василь Тьоркін” для школярів старшого віку з чудовими ілюстраціями Ореста Верейського. Було надруковано і кольоровий портрет героя. У Тьоркіні я упізнав себе і здивувався: що ж вони натворили?!

Приїхавши якось до Москви, я одразу ж пішов до Твардовського, до редакції журналу “Новый мир”. Зустрів він мене тепло, по-рідному. Я тут же сказав:

– Наплутали ви, братці мої!

– Хто це “ви”? І що наплутали?

– Ви – це ти і Верейський, – пояснив я. – Замість портрета Тьоркіна ви надрукували мою фізіономію.

– Ото вже ні! – хитрувато усміхнувся Саша. – Тьоркін яким був, таким і залишився. Знаєш, по-моєму, ти дуже схожий на нього. Бувало, пишучи, я саме тебе уявляв. Так що нічого не наплутали.

Ми побували у знайомих фронтовиків, згадали минулі дні, бойових товаришів. Зустрічаючись із своїми московськими друзями, Твардовський представляв мене:

– Тьоркін!

Мені було незручно. Так, Орест Верейський малював мене у 1942 році, коли я був на стажуванні в редакції фронтової газети. Я тоді віднікувався, оскільки не любив навіть фотографуватися. Виявляється, він довго шукав образ Тьоркіна, показував Твардовському різні варіанти, але той відкидав їх. Зате, побачивши на малюнку мене, зрадів: “Ось це він! Таким я його і уявляв”.

У повоєнні роки в багатьох газетах публікувалися статті про роботи Ореста Верейського, про портрет Тьоркіна та його прототип. Читачі завалювали мене листами. Всіх цікавила моя біографія й те, як я став Тьоркіним. Відповідав їм зазвичай коротко: “Нічого, мовляв, особливого в мені немає, просто поталанило...

Часто доводилося виступати по радіо та телебаченню, розповідати про Твардовського та героя його поеми. Та все ж, то просто на вулиці, то на літературних вечорах до мене підходили люди й зацікавлено запитували:

– Ви – Тьоркін?

– Та що ви? – відбувався я жартом. – Тьоркін молодий і хвацький, а я пенсіонер уже...

Олександр Трифонович, ніби підслухавши мої відповіді, прислав мені в 1968 році відбиток із портрета Тьоркіна, коротко написавши:

“Любий Василю Івановичу! Вітаю тебе з 50-річчям нашої Армії від себе та від імені солдата, чиє зображення – на звороті.

Автор пусть его стареет,

Пусть не старится герой!

Обіймаю тебе. Твій О. Твардовський”.

...Сталася зі мною й дивна та смішна пригода. Невдовзі по смерті Твардовського, у 1971 році я приїхав до Москви та хотів піти на Новодівичий цвинтар, де поховано Сашка. Міліціонер при вході зупинив мене: “Сьогодні не можна”. Я намагався пояснити, що прибув зі Львова навмисне, аби покласти квіти на могилу Олександра Трифоновича, що ми з ним заприятелювали ще на фронті. Все було марно. І тут літній чоловік, що якось опинився поруч, глянувши на мене, майже вигукнув до міліціонера: “Та це ж Василь Тьоркін!”. Той подивився уважно і взяв під козирок: “Вибачте, одразу не впізнав. Проходьте, будь ласка”.