Це вже стало традицією: щоосені, в середині вересня, до Вінниці з’їжджаються письменники з усієї України, аби вшанувати пам’ять видатного майстра художньої прози, класика української літератури Михайла Коцюбинського. Тут, на батьківщині митця, відбуваються зустрічі з читачами, творчі конференції, презентації нових творів і, звичайно ж, літературно-мистецьке свято на садибі літературно-меморіального музею М. Коцюбинського.

Цього року до участі в святі був запрошений відомий письменник, спеціальний кореспондент «Одеських вістей» Богдан СУШИНСЬКИЙ. Сьогодні він ділиться своїми враженнями від цієї події.

Подільські пагорби... Комусь вони нагадують заманливі передгір’я Карпат, комусь – осяйне пониззя Швейцарських Альп чи боснійських лук, але врешті-решт кожен визнає, що перед ним відкривається щось неповторне, що він ступив на землю, де кожен краєвид гідний того, щоб, опинившись у дорогому обрамленні, відкриватися під пензлем істинного майстра у найпрестижніших залах Лувра.

Життя Михайла Коцюбинського складалося таким чином, що він мав нагоду провести по кілька років у багатьох куточках Подільського краю, і кожен із цих куточків – через постаті подолян, через їх кремнієво-чуйні характери, через традиційність своєрідного побуту та мовно-пісенну джерельність – закарбовувався у його творах. Коцюбинський володів дивовижною здатністю пройматися мелодикою, суттю, витонченою вишуканістю і глибинним фольклорним підтекстом мови подільського села. Він умів слухати Людину, а вже через її слово, її мудрість та життєвий досвід, через почуття і через саму душу – слухати Село, Землю, Народ, Україну... І якими ж співзвучними з цими пориваннями письменника видавалися мені рядки з вірша однієї з учасниць цього свята поетеси Ніни Гнатюк:

Осіннім садом пахне

його мова,

Тут кожне речення,

як золота свіча.

Найкращий ювелір

в майстерні слова,

Інтелігент з душею сівача.

...Він розумів і дерево,

й травину,

Радів пташкам і квітам,

як маля.

Він світ любив,

а в нім просту людину,

З якої починається земля.

Саме так “інтелігент з душею сівача”, правдиво й образно, було названо й колективну збірочку сьогочасних вінницьких літераторів з підзаголовком “Вінницькі письменники про Михайла Коцюбинського”. Про саму цю збірку, яка, безсумнівно, має всеукраїнське відлуння, ми поговоримо іншим разом, тим часом хочу продовжити свою думку. Так, справді, Михайлу Коцюбинському випало пізнавати життя подолянина в усіх його іпостасях та в усіх куточках Поділля. Нагадаю, що народився він 17 вересня 1864 року в самій Вінниці, в родині дрібного урядовця. Майбутньому митцеві минав десятий рік, коли у справах служби батька перевели до древнього, добре відомого письменникам та історикам України та Польщі містечка Бар, де він стає третьокласником початкової школи; а за два роки він уже пізнає таїнства Святого Писання в духовному училищі не менш давнього та історично утаємничого містечка Шаргород; й, нарешті, шістнадцятирічним, готуючись до священницького сану, стає семінаристом Кам’янець-Подільської духовної семінарії.

Життя, яке завжди є мудрішим за нас самих, склалося так, що одягнути рясу священика Михайлові не довелося, як не зміг, через матеріальну скруту і родинні обставини закінчити семінарію. Влітку 1882 року родина Коцюбинських знову повертається до Вінниці, де батько, що вічно мав проблеми із владою, і який своїм вільнодумством ніколи не відповідав канонам державного службовця імперської Росії, остаточно втратив роботу, тяжко занедужав і вмер. Трагедія молодого літератора підсилилася ще й тим, що мати, яка й доти незворотно втрачала зір, остаточно осліпла, і Михайло, не маючи ні належної освіти, ні фаху, ні якогось, бодай мізерного заробітку...

Не відтворюватиму його подальшу біографію, оскільки її вже не раз викладено, осмислено та прокоментовано багатьма літературознавцями але... Існує така давня і, хоча й полемічна, але життєво правдива сентенція, що запорукою появи істинного прозаїка, знавця людських душ стає... його важке дитинство. Розумію, що твердження це суперечливе, можна наводити безліч прикладів того, коли видатними митцями ставали люди, які дитинство та юність свою благоденствували. Але правдивим залишається те, що такі митці ніколи не заглиблювалися в нетрі істинно народного життя, в соціальну безодню убогого села, у безпросвітні злидні – як це творчо вдалося проникнути Михайлу Коцюбинському в його творах, героями яких стали діти: Дмитрик з оповідання “Маленький грішник”; Харитя з оповідання “Харитя”; Василько з оповідання “Ялинка”...

А з якою жорстокою правдою українського селянського буття ХІХ століття прийшов до нас Михайло Коцюбинський в одному з кращих своїх творів, соціально-психологічній повісті “Fata morgana”, з чітко окресленими, виразно індивідуалізованими та характерно наснаженими образами бунтарів Марка Гущі та Хоми Гудзя, мрійниці Маланки, отої, яка “пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево поманила і, як марево, щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров...”

І як же ми, учасники Днів Коцюбинського, часто згадували цей твір і героїв його – людей, що марили про ті часи, коли кожен із них матиме власну нивку! А згадували тому, що історія якимось незбагненним чином повторюється: нинішні подоляни знову зіткнулися з проблемою розпаювання, проблемою наділів, проблемою “власної землиці”; із бунтом душі, що повстає проти соціальної несправедливості; коли пересічний український селянин потерпає від злиднів, безробіття та нужденних заробітків. І це в той час, коли купка “нових українців”, нових глитаїв безсоромно наживається на їхній землі, на всьому тому, що досі народом було нажите.

Виступаючи на мітингу в меморіальній садибі Коцюбинського, я не погодився із наполегливим твердженням подолян, які намагаються подати Коцюбинського як явище суто подільське: співець подільської говірки, подільської краси, подільського побуту. Як митець, він виходить далеко за межі подільського краєзнавства. Згадаймо, як неповторно відтворює він побут карпатських горян, гуцулів у своїй повісті “Тіні забутих предків”. Навіть важко назвати ще когось із українських митців, хіба ще, може, Івана Франка, які б так образно, поетично, на такому історико-фольклорному тлі зуміли зобразити утаємничений побут і відтворити, відтінити, закарбувати не менш утаємничену психологію карпатців. Нагадаю, що М. Коцюбинський бував і на Одещині. В Балті й досі з покоління в покоління передаються оповідки про те, як, прибувши в цей край у складі комісії по боротьбі з хворобою виноградників філоксерією, він домагався, щоб держава якось відшкодувала, підтримала тих селян, чиї виноградники найдужче постраждали від цієї рослинної недуги. Він з’їздив усю Бессарабію, побував на Дунаї, і це теж наклало свій відбиток на його творче сприйняття отієї хвилі українства, яка шукала порятунку у втечі за Дунай, на землі ще в ХVІІІ столітті, освоєні опальними запорізькими козаками.

Усе це й дало мені підстави стверджувати в своєму виступі, що Коцюбинський належить до тих українських митців, які силою свого слова і духу зуміли піднятися над етнічною окремішністю, над говірково-крайовим патріотизмом і постати перед сучасниками і нащадками сівачем отих зерен всеукраїнського єднання, які й дозволили нам, врешті-решт, явитися світові у вигляді єдиної, великої і незалежної держави.

Вінницька письменницька організація, яку очолює цьогорічний лауреат премії ім. Михайла Коцюбинського поет Володимир Рабенчук, зробила все можливе, аби свято літературне справді відбулося. Наше мистецьке товариство, до якого увійшли заступник голови національної Спілки письменників України Петро Осадчук, поетеса з Києва Ніна Гнатюк; поетеса та літературознавець з Волині Ніна Горик; молодий лірик-подолянин Юрій Сегеда; поетеса-піснярка Світлана Травнева; літературознавець професор Анатолій Подолинний, поет Дмитро Пічкур, - чудово приймали в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. Грушевського і в обласному гуманітарному ліцеї для обдарованих сільських дітей (час би і в Одесі створити такий ліцей!); освітяни Браїлова, Шаргорода і Вінниці. Мене приємно вразила Алея видатних людей Вінничини, що існує в Центральному парку Вінниці, і де встановлено погруддя Михайла Стельмаха, Миколи Трублаїні, Михайла Грушевського, Василя Земляка... Щойно, на одному з центральних майданів, зведено пам’ятник поету Василю Стусу, що загинув як в’язень радянського концтабору.

Та водночас я жахнувся і висловив усе, що думаю, з приводу того, що в самому центрі міста Бара, під відповідною меморіальною дошкою, стоїть абсолютно занедбаний будинок, в якому жив М. Коцюбинський – з вибитими дверима та вікнами, з прогнилою підлогою, потрісканими стінами, неохайним подвір’ям. І що вражає: ця національна ганьба бовваніє між чудово реставрованим монастирем, костьолом, православним храмом, держадміністрацією та педагогічним коледжем. І в жодному з цих закладів ні в кого душа не ворухнеться: чому ж ми вчимося, якій державі служимо та яким богам молимося, якщо з такою зневагою ставимося до святого місця – оселі видатного митця; до самої народної пам’яті. Як у вічі нащадкам дивитимемося, якщо остаточно зруйнуємо цю садибу, яка належить не містечку Бару, а всій Україні? Про яке вшанування митця говоритимемо, запрошуючи до цього пам’ятника національного непам’ятства літераторів, що зберуться на Всеукраїнські дні Коцюбинського наступного року? Адже пам’ять про видатних людей народу нашого – вона завжди образна і конкретна. Як саме мистецьке слово.