Чудовий невловимий перехід від літа до осені. Вчора ще шпарило сонце, і саме час був ніжитися у вихідний на пляжі, а назавтра вже відчуваєш ранкову прохолоду, щулишся під холодними краплями вересневого дощу і вперше помічаєш раптом, як вальсує над тротуаром пожовкле листя клена. Так само непомітно підкрадається до людини старість, осінь життя, яку (справедливо помічено поетом!), «как и осень года, надо, не скорбя, благословить». Благословити за мудрість і терпимість, за розсудливість, тактовність і вміння все зрозуміти і всім пробачити, властиві нашим любим співгромадянам похилого віку (перо не повертається написати «старикам»), матерям і батькам, дідусям і бабусям, на долю яких випало у цьому житті всього з лишком – і радощів, і горя, і миру, і війни.
Недаремно День людей похилого віку, заснований за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН у 1990 році, припадає саме на осінь, час осмислення прожитого, підбиття підсумків. Серед постійних авторів нашої газети чимало ветеранів війни і праці, які діляться з нашими читачами своїми думками, спостереженнями, спогадами, розповідають про події зі знаками «плюс» або «мінус», висловлюючи своє, умудрене багатим життєвим досвідом, ставлення до фактів нашої сьогоднішньої дійсності. І сьогодні пропонуємо вашій увазі їхні роздуми напередодні знаменної міжнародної дати.
«НЕ ПЕРЕСТАВ БУТИ ЗАХИСНИКОМ»
Я вже немолода людина. У 1964 році через хворобу був звільнений з рядів Збройних Сил СРСР. Але не перестав бути захисником. Лише тепер – природи. Понад 35 років на громадських засадах працюю інспектором охорони природи, вбачаю у цьому і своє сьогоднішнє покликання, і корисність цієї справи для суспільства. Нещодавно навіть удостоївся звання “почесний інспектор охорони природи України”, чим пишаюся по праву.
Часто буваю у парку Перемоги, люблю гуляти алеєю, між дерев, посаджених у 2004 році делегаціями міста-героя на честь 60-річчя визволення Одеси від фашистських загарбників. Молоді деревця, що набирають сили, нагадують про бойову юність, яка пройшла на полях боїв Великої Вітчизняної війни. Зараз деревця в осінньому вбранні. Дивлюся, як граціозно кружляють забарвлені багрянцем, золотом листя. А ви побачили, оцінили цю красу? Якщо так, то не позбавлені неоціненного дару – розуміння природи, любові до неї. Згадую справедливі слова голови обласного товариства охорони природи А.Д. Дербоглав, яка любить повторювати: “Гроші, слава, багатство – вторинні. Первинна у нашому житті природа, мудрість якої схожа на мудрість людини похилого віку”.
Під шелест спадаючого листя думається легко і світло. І сум, властивий часу в’янення, поступається місцем радості, від того, що життя ще дарує такі миті насолоди, коли на всі груди вдихаєш свіже морське повітря, милуєшся жовтневим буянням барв, відчуваєш свою причетність до непозбутної краси та величі природи.
Ще трохи – почнуться перельоти журавлів, гусей. Весною вони повернуться у рідні краї. На жаль, наша молодість не повернеться. Проте цю даність – осінь року і осінь життя, які такі схожі, - не слід сприймати як драму. Потрібно лише зуміти серцем відчути оптимістичні акорди цієї мудрої пори. Ми молоді, поки жива діяльна душа, яка не терпить неробства і застою. Наше життя продовжують діти, онуки, у їхніх помислах і діях – наше безсмертя. Ми живі, поки вони про нас пам’ятають.
Такі думки викликала в мене “унылая пора, очей очарованье” і нероздільно пов’язане з нею свято людей похилого віку.
Микола ПОПОВ,
ветеран війни, почесний член Товариства охорони природи
МОЇ РОВЕСНИКИ, ДІТИ ВІЙНИ...
Мені не було 9 років, коли почалася війна. І на все життя відтоді у пам’ять врізалося виття літаків і вибухи бомб: таке не забувається ніколи. Пам’ятаю, як завмирало вмить село, коли наближалися “рами” і “мессери”. Їх пізнавали за звуком і ховалися у підвалах, льохах, втікали в ліс. І ось настав день, коли зі сходки у вересні 1941 року селяни повернулися додому пониклі і одразу постарілі. Ворог стрімко рвався до Харкова, Орла, Білгорода, Курська. Наше село – на шляху фашистських полчищ. Потрібно було відганяти худобу, рятувати хліб...
Багато хто посадив своїх дітей на вози, кинули туди по вузлику з найнеобхіднішим, прив’язали до возів корівок і вирушили у невідомість. Все нажите залишилося напризволяще. Їхали, в основному, лісом, оскільки обози бомбила ворожа авіація. Але – далеко від’їхати не вдалося. Німці наздогнали, всіх повернули назад, у розграбоване, зруйноване село, де для багатьох і кутка не знайшлося.
Пам’ятаю страшне “новорічне свято”. Окупанти зігнали старих і малих на майдан. Виявилося, в лісі виловили чотирьох партизанів. Троє були з нашого села, один – батько сімох дітей. Всіх повісили перед сходкою скам’янілих від горя і жаху людей. Після цього навіть по воду до криниці ходили вночі. Але розправа не злякала партизанів. Горіли німецькі склади з продовольством, здійснювалися диверсійні акти на дорогах, по яких ішла ворожа бойова техніка. В ліс пішло багато підлітків, на яких чекала доля бути відправленими до Німеччини.
Я пишу про одне село, своє рідне, приблизно на три сотні хат. А скільки їх таких було по всій країні! Після визволення не залишалося нічого: одні димарі та кілька напівзруйнованих хат. Через жорстокі бої (по селу проходила передова лінія фронту) земля не оброблялася, отже, не було і врожаю. Харчувалися дикими плодами, грибами, весною – кропивою, лободою, липовим цвітом. Смак трав’яного супчика на воді пам’ятаю досі. Під час холодів сім’ї тіснилися у залишених німецьких бліндажах, спали на настилах з сіна.
Голодні, напівроздягнені, ледве живі, позбавлені будь-якої допомоги, селяни носили на плечах колоди, споруджували житло, відроджували колгосп, лопатами рили землю, засипаючи численні протитанкові рови.
Діти навчалися зранку у школі: на клас – по 2-3 підручники, замість зошитів – старі газети, чорнила із сажі. А потім допомагали, як могли, матерям – солдаткам або вдовам. Пам’ятаю, як возили на саночках у місто за 18 км хмиз. Щоб виміняти на жменю солі, сірники, гас, мило. Не дають спокою спогади про те, як гинули або залишалися інвалідами, підриваючись на мінах, хлопчики...
З моїми ровесниками, сімнадцятирічними хлопцями та дівчатами, після війни потрапила я за комсомольською путівкою на будівництво залізничного вокзалу в Одесі. На носилках тягали черепашник під купол, нарівні з дорослими тягли шпали, рейки. Зарплати ледве вистачало на бідну їжу. Але ми прагнули в кіно, театр, працювали і навчалися, кохали, були кохані, мріяли про чудове майбутнє.
Діти війни стали основною виробничою силою, опорою і надією зраненої війною країни. Вони споруджували заводи, школи, будинки, відбудовуючи зруйновані міста, відроджували науку і культуру, зміцнювали оборонну міць країни, працюючи за смішні зарплати. По 20 – 25 років стояли на квартирному обліку, щоб одержати одно-двокімнатну “хрущовку” десь у віддаленому районі. А їхні матері-вдови у цей час виходили на пенсію у колгоспі на 12 карбованців на місяць.
Зараз дітям війни за 60, а то і за 70. Багато що випало на їхню долю, не пощадило і останнє десятиріччя: знецінені вклади на ощадкнижках, мізерні пенсії, але духом не падали і прагнули вижити, як і 60 років тому. Нині люди похилого віку діляться на тих, хто відстоював Перемогу зі зброєю в руках на полях боїв, і тих, хто з малих років рив окопи під бомбами, тягнув на собі оборону, стояв на підставці біля верстата на оборонному заводі, головним девізом життя вважаючи: “Все для фронту, все для Перемоги!” Перших не забувають відзначити нагородами у ювілейні переможні дні, других не завжди навіть згадують. А їх ще багато. У країні майже 8 мільйонів ветеранів праці, загартованих змалку далеко не завжди посильною роботою, а пізніше – більш ніж скромними, умовами життя.
Нині вперше за роки незалежної України, нібито і для нас, дітей війни, почало пробиватися сонечко крізь товстезний шар хмар. Я маю на увазі Закон “Про соціальний захист дітей війни”, який ухвалено Верховною Радою у минулому році і з 1 січня 2006 року повинен набрати чинності. Дай-то Боже, щоб кожний з тих, хто пережив лихоліття і важкі післявоєнні роки моїх ровесників, встиг ним скористатися.
Людмила ОПРОНЕНКО,
ветеран праці
