Дві вищих освіти (Одеська академія холоду і Київський політехнічний), значний досвід роботи в атомній енергетиці (Чорнобильська АЕС з 1987 по 2004 рік) – з таким багажем виїхав за кордон мій давній знайомий. Федір подався до Ірану – зміцнювати економіку Ісламської республіки, вводити в експлуатацію атомну станцію.
Якось зайшла до його родичів, і мені показали листи "з перської ночі" – сповнені лірики, що для інженера, який звик мислити математичними категоріями, невластиво. "Здрастуйте, мої рідні! Мені було дуже приємно одержати від вас листа. Дуже радий, що вдома все добре, що ви всі в турботах – робочих і сімейних. Це дуже здорово, коли є турботи, це додає життю певного сенсу. А ось я перебуваю дідько знає де, сиджу у своєму бунгало на березі Перської затоки під освіжаючим кондиціонером, слухаю "Машину времени", п'ю безалкогольне пиво і пишу листа. Чи неправда, романтичний вступ? Але в житті тут не все так романтично…"
Спасибі світовій мережі інтернет, – без труднощів зв'язалася з Федором, і він погодився за допомогою електронної пошти дати інтерв'ю для "Одеських вістей". Схоже, на чужині дуже хочеться поспілкуватися із співвітчизниками – нехай навіть заочно, нехай навіть через газету. Прохання в нього було одне – не згадувати прізвища.
– Через кілька років після зупинки реакторів на Чорнобильській АЕС (найчистішої води політичне рішення), я потрапив під скорочення і знаходив всілякі способи заробити. Займався, наприклад, розробкою проектів реконструкції виробничих об'єктів, монтажем холодильних установок і так далі. Зрештою, найнявся на роботу в російську фірму, яка вводить в експлуатацію перший блок атомної електростанції в Ісламській Республіці Іран – це вже серйозно. Мене найняли як начальника одного з цехів АЕС. Господарство величезне, складне і важливе. Це, звичайно, викликає певну гордість, але, проте, є побоювання. Справа у тому, що за наполяганням іранських керівників на завершення монтажу деякого устаткування росіяни підписали договір з іранською фірмою, яка цим ніколи раніше не займалася. Мене дуже турбує відсутність спеціально навченого персоналу, слабка технічна загальна підготовка, та ще на додачу перська ментальність (хитрість, лукавство і нерозторопність). Все це може закінчитися, м'яко кажучи, не дуже добре. Але нічого, згадуючи поради товариша Сухова – "Схід – справа тонка", – воюватиму. Що мене спонукало приїхати в Іран? Звичайно, гроші. Звичайно, небажання знижувати планку доходів сім’ї. Правда, частково була присутня професійна цікавість, бажання ще раз застосувати на практиці свої знання. А також "помацати" російський ринок атомних послуг, розширити коло знайомств.
Скільки можна заробити на будівництві АЕС в Ірані? Інженери і робітники одержують 1,1 – 1,8 тисячі у.о. У мене, як у перволітка, який обіймає посаду начальника відділу, – 1,5 тисячі у.о. У керівників рангом вище – контрактні умови.
Половина нашого персоналу – це українці. В основному це інженери і монтажники, які раніше працювали на наших українських АЕС.
Селище Іринга, де ми живемо, ділиться на дві половини – так звану російську і перську, котрі розділені високою огорожею. Нашого брата тут близько 2,5 тисячі чоловік. Крім росіян, багато українців і білорусів. У селищі є спортзал, басейн із саунами, стадіон, школа, корти та інше, але все одно нудно, оскільки живеш за огорожею.
Трохи про країну мого перебування. Це ісламська держава з особливостями, що з цього випливають. Іран досить багатий і промислово розвинутий. Армія добре озброєна і боєготовна – про це можна судити з постійно літаючих у небі військових літаків і дисциплінованих військовиків. Досить прагматична внутрішня і зовнішня політика зі своєю східною мудрістю і хитрістю. Іранці розуміють, що мають великі запаси нафти і газу і не думають їх швидко розпродувати. Тут суворо дотримується сухий закон, відсутні загальноприйняті свободи як у громадському, так і в особистому житті громадян. Крім цього, країна уникає плодів світової цивілізації. Звідси недалеко – рибальське селище Бандарга. Саманні будинки за кам'яними огорожами, двори без особливої рослинності, брудні вулиці, засмальцьовані діти і жінки в хіджабах (чорний від голови до ніг одяг лише з відкритим обличчям).
А ми живемо в легких будиночках з кондиціонерами (тут таке пекло, що без них неможливо), по одному-два чоловіки в кімнаті. Іранське літо переживаю нормально, воно чимось нагадує південь Одещини у найспекотніший його час, але таке пекло тут стоїть місяцями.
Харчуємося тим, що приготуємо самі. З продуктами тут не такий достаток, як зараз в Україні – в Ірані в основному товари місцевого виробництва. Овочі одноманітні і не такі смачні, але свіжі цілий рік. Дуже багато морської риби, але вона не така, як наша – на смак незвична. Продається каракатиця – якщо правильно приготувати, пальчики оближеш. Є креветки, але набагато крупніші, ніж у Чорному морі, кожна – з долоньку. АЛЕ ПИВА ДО НИХ НЕМАЄ!!!! Місцеву ковбасу їсти неможливо. Ковбаса, приготовлена без сала, – це не ковбаса. Сало, якого тут немає у природі, – основний продукт, який кілограмами везуть з Батьківщини всі, хто їде на роботу до Ірану. Ти запитуєш, що ми п'ємо? А П'ЄМО МИ ГОРІЛКУ! Оскільки всі люди різні, п'ють по-різному. Монтажник задовольняється найпримітивнішим самогоном, зробленим просто, без фантазії. Або спиртом, що купується в аптеці (це єдиний в Ірані заклад, що торгує алкоголем офіційно, як ліками). Інженерно-технічні працівники підходять до процесу відповідальніше, є взагалі суперспеціалісти: багато разів очищають продукт, настоюють на перегородках волоського горіха і т.д. І лише дехто робить вино. Я – все-таки син бессарабської землі – теж збираюся зайнятися виноробством.
З алкогольними напоями тут слід поводитися обережно. Боже спаси з'явитися у п'яному вигляді за огорожею – можна загудіти до зіндану (в'язниці), одержати сорок ударів палицею і заплатити великий штраф. Закони тут дуже жорсткі. І жорстокі. По місцевому телебаченню періодично показують публічні страти. У центрі міста засудженого підвішують на крані. Набагато болісніша смерть при побитті палицями. Після сімдесяти палиць людина не витримує, після тридцяти – стає калікою. Розповідають, кілька років тому затримали поляка з наркотиками. Не подивилися, що іноземець – забили палицями. Така ж смерть чекає і чоловіків з нетрадиційною статевою орієнтацією. На мій погляд, такі суворі закони дають для суспільства в цілому непоганий результат. У кожному разі, тут не зустрінеш п'яного або наркомана. Осередок суспільства – сім’я суворо оберігається, тому розлучення – велика рідкість. Спостерігаючи за навколишнім, я навіть приходжу до думки, що мусульманський світ незабаром візьме гору над християнським з його лібералізмом у громадських устоях.
Що, будучи в Ірані, я оцінив по-новому з життя на Батьківщині? Перше – красу нашої природи і наш чудовий клімат! Друге – я зрозумів, що ми не так вже і погано живемо. Третє – красу і привабливість наших жінок. Четверте – як добре жити у своїй сім’ї і у своєму домі! П'яте – цінність дружніх відносин. Про що думає на чужій землі в години самотності український інженер? ЧОМУ ВЕСЬ ЧАС УКРАЇНСЬКИЙ? Всі ми – спеціалісти ще тієї, доброї радянської школи! Як радянський інженер, я думаю про своїх співвітчизників, які одержали гарну освіту, причому за рахунок держави, але не знайшли застосування своїм знанням на Батьківщині. Думаю про долі людей, які змушені шукати роботу за кордоном. Щодня я відчуваю, наскільки складно жити в чужій країні. За чужими законами. За тисячі верст від своєї сім’ї. Від своїх дітей.
На цьому буду закінчувати. Постараюся заснути. Перед сном багато читаю. Вирішив пройти все те, до чого не доходили руки в школі. Зараз читаю "Воскресение" Толстого.
Передавай привіт мамі і всім близьким.
P.S. Якщо вам потрібні якісь ліки, пишіть. Тут дуже хороша і недорога фармацевтика, виробництво медикаментів жорстко контролюється державою, за підробки або погану якість суворо карають.
