Такими словами завершив митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел вдячний молебень на честь 75-річчя з дня народження благочинного Білгород-Дністровського округу, настоятеля Свято-Вознесенського собору протоієрея Федора Абрамова, якому був вручений орден Нестора Літописця I ступеня.
Божественна літургія, проведена 16 жовтня Його Високопреосвященством Агафангелом у даному храмі, стала особливою подією і для священнослужителів міста, району, і для парафіян, які прибули на урочисту службу.
За багаторічну історію церкви до такого високого ордена вперше представлено благочинного. Подібними нагородами за особливі заслуги у духовній діяльності нагороджуються священики саном не нижче за єпископів та митрополитів.
Ця церковна нагорода стала для панотця Федора, який присвятив служінню Богу й церкві майже 50 років, п'ятою за рахунком. До цього він був удостоєний орденів Володимира ІІ й ІІІ ступеня, Сергія Радонежського III ступеня та Нестора Літописця III ступеня.
Федір Артемійович, так називають духовного пастиря у житті мирському, родом із робітничо-селянської, але глибоко віруючої сім’ї, де змалку привчали до молитви й любові до Бога. Починаючи із трирічного віку, разом з рідними не рідше трьох-чотирьох разів на рік, вирушав за 12 кілометрів до найближчого села, до Свято-Троїцької церкви, виповідатися та причаститися. Цю церкву, як і багато інших, закрили в передвоєнному 1940-му. Тоді в Луганській області тільки в обласному центрі залишилася єдина культова споруда...
За роки фашистської окупації й у післявоєнний період довелося пережити голод. Допомагали вистояти віра у Бога та материнські настанови. У 1949 році за її благословенням та власним покликанням вступив до Одеської духовної семінарії. Навчання перервалося через три місяці призовом до лав Радянської Армії. Служив у танкових частинах. Після звільнення продовжив навчання у семінарії. У 1964 році закінчив Московську духовну академію.
До Білгорода-Дністровського був направлений настоятелем Свято-Миколаївської (цвинтарної) церкви у 1954 р. Через п'ять років служби став настоятелем Свято-Вознесенського собору та благочинним Білгород-Дністровського округу.
У той період єпархія поділялася таким чином, що в даному окрузі у благочинного перебували у підпорядкуванні церкви Білгорода-Дністровського, Старокозацького, Саратського, Арцизького, Татарбунарського та Овідіопольського районів. Церков було не дуже багато. Войовничий атеїзм не допускав інших варіантів. На той час у колишніх церквах влаштовували, у кращому випадку, спортивні зали. В них діти на уроках фізкультури із зовсім незрозумілих причин одержували стільки травм, що партійні боси за об'єктивними показниками змушені були спішно приймати рішення щодо перепрофілювання церков під склади, або зовсім облишити будинки напризволяще.
Панотець Федір чітко пам'ятає той нелегкий час. У період із 1960 по 1964 рр. у Свято-Вознесенському соборі правляча партійна еліта намітила облаштувати музей атеїзму. Абрамов на той час навчався у духовній академії в Москві. І робив усе можливе й неможливе, щоб відстояти храм від наруги. У місті, яке тільки-но перейменували у сорокових роках, стала розхожою приказка: «Федір Абрамов давно в Сибіру! Тут, в Акермані, тільки одна його нога!»
Він не здавався, а закликав до віри й добра своїми мудрими проповідями, які складав подовгу й старанно, продумуючи кожне слово. Будь-кому, хто звертався, щедро віддавав частку своєї душі, знаходячи, як духовний лікар, найнеобхідніші слова розради та полегшення. За багато років плідної праці на духовному поприщі Федору Абрамову присвоєно звання Почесного громадянина міста Білгорода-Дністровського.
Із щирим християнським милосердним всепрощенням забуває панотець Федір старі образи, завдані колишнім комуністичним режимом, жорстокий період безбожництва та безвір'я. Сьогодні, вимолена у Бога справедливість тріумфує по всьому округу благочинного, трохи зменшеному до масштабів Білгород-Дністровського району. Але якщо раніше тут нараховувалося 16 церков, то за останні роки відновлено й побудовано нові. Тепер їх 33.
Після тривалого запустіння відновлено Свято-Георгіївську (Болгарську) церкву, побудовану у 1840 році (на її території поховано князів Волконських), церкву Іоанно-Предтеченську (Грецьку), будівництво якої датується ХІІІ-ХІ століттями. Крім культового, ці пам'ятки архітектурного зодчества мають загальнонаціональне значення. Серед унікальних пам'яток культури – діюча Підземна церква Іоанна Сочавського ХІV-ХVІ століть, відродження якої триває і на даний час.
За благословенням митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела вона передана на духовне та настоятельське доглядання настоятелю Свято-Георгіївської (Болгарської) церкви панотцю Євгену. Святе джерело, яке розташоване під церквою, привертає величезну увагу прочан навіть із інших країн. Минулого літа поруч із церквою вибудовано купальню, де свята вода, за свідченнями віруючих, не тільки омиває та зцілює тіло, але й очищає душу та совість.
Серед інших відкрито Покровську церкву в передмісті міста, церкви в Салганах, Бритовці. У Затоці піднялася нова церква та піднімається невелика капличка. Заново, на місці зруйнованих, постали величні церкви у селах Старій та Новій Царичанці. Відроджені унікальний за красою, архітектурою та історією створення Божий храм у Старокозачому, церква у Крутоярівці. Будуються нові храми у Червоній Косі та Підгірному. В Андріївці під церкву переобладнали будинок колишнього магазину...
Це саме ті великі явища, які митрополит Агафангел метафорично називав трояндами у творчій праці під настановами благочинного.
Але були й колючки, що нещадно ранять, травмують пастирське й людське серце.
17 липня 2004 року, за дві хвилини до опівночі, під час грозового урагану, обрушилася дзвіниця Свято-Вознесенського собору, розташована над центральним входом. Величезний дзвін, який важить 309 пудів та 22 фунти (близько п'яти тонн), переламавши стару від часу дубову балку (будівлю споруджено у 1832 році, а сам дзвін провисів понад сто років), упав, захоплюючи за собою брили намоклого черепашника та перекриття найбільшої будівлі міста. Видовище потерпілого храму, яке постало на світанку, вселяло жах. А замилування викликало те, що доки оперативні служби вдавалися до екстрених заходів, служба в храмі тривала навіть під відкритим небом! У підсумку, незважаючи на катастрофу, за багато років існування собору недільна служба виявилася пропущеною всього лише двічі.
Через двадцять днів після того, що трапилося, гримнуло нове лихо: через коротке замикання під час дощу всередині храму сталася пожежа. Згорів увесь настінний живопис, вогонь випалив і купол.
Державою були обіцяні гроші. Для першого етапу відбудовних робіт – близько п'ятисот тисяч гривень. Деяка частина із них справді надійшла за два тижні до закінчення фінансового року... За кошторисом для повного відновлення постраждалого будинку потрібно близько 2,5 мільйона гривень.
Будівельні роботи в храмі тривають постійно. І провадяться вони, переважно, на народні гроші. За рахунок пожертвувань встановлено 25 вікон розміром 1,5 на 3 метри; за сучасними вимогами, із утепленням виконано покрівлю, поштукатурено більшу внутрішню частину стін, найближчим часом художники приступлять до їхнього розпису.
Серед багатьох добрих людей, які приносили пожертвування, панотець Федір згадує своїх парафіян, підприємців Григорія Миколайовича Іваськова та Василя Михайловича Матвійчука, які виділили значні суми на відбудовні роботи. Із Григорієм Іваськовим його пов'язує тридцятирічна дружба, яка на той час дуже стала у пригоді, коли потрібні були порада та досвід людини мирської, досвідченої в бурхливому морі сучасного бізнесу. Неоціненною виявилася допомога будівельними матеріалами, які надійшли від морського торговельного порту, експериментального заводу пористих виробів. Безцінною, вважає настоятель храму отець Федір, виявилася допомога тих, хто віддавав свої останні гроші на відродження зруйнованого собору.
– Ще живі дві дев'яностолітні бабусі, – розповідає він, – які принесли свої заощадження, крихти із злиденних пенсій. Мені доводилося всіляко відмовляти їх, але у бабусь знайшлися слова сильніші.
– Як постанемо ми перед Богом, якщо не добудуємо цю церкву? – заявляли вони.
Або інший випадок. Десятирічний підліток місяць мив машини влітку в Затоці, щоб принести 100 гривень на відновлення храму. Діти-сироти із села Бикози, які приїхали із вчителькою на екскурсію до міста, у різдвяні дні колядували, щоб зібрати гроші та принести до храму. Таких історій багато, і настоятель храму щиро дякує усім, хто відгукнувся на загальне лихо і пожертвував хоч 50, хоч 20 копійок...
В народі існує приказка: «Не було б щастя, так нещастя допомогло». Раніше панотець Федір майже усіх своїх парафіян знав по імені та по батькові. Сьогодні у соборі їх стало більше. До храму прибуває стільки нових людей, що йому, незважаючи на відмінну пам'ять, важко одразу усіх згадати. Раніше до проповідей готувався заздалегідь, намічав план. Приблизно із дати святкування тисячоліття хрещення Русі проповіді не пише, але все ж таки подумки вибудовує їх. Живим словом проповідує на євангельські або апостольські теми, або мученицькі свята, як, скажімо, у день заступника Бессарабського краю великомученика Іоанна Нового (Сочавського).
Після тривожного сполоху, який пролунав у ніч обвалення храму, слова проповідей, що приносять мир та спокій у душі людей, даються настоятелю по-особливому легко, із Божого благословення. І на своєму нелегкому земному шляху серед троянд та колючок він несе у серці щиру любов до Бога та до своїх парафіян.
І вони платять йому взаємністю.
Білгород-Дністровський район
