Напівпорожній автобус зупинився на кінцевій зупинці у віддаленому райцентрі, і пасажири почали виходити. Більшість – командировочні, яких ніхто не зустрічає.
Лише молоду жінку, яка сиділа неподалік від мене, чекало потріпане “Жигуленя”. Вона, що дрімала всю дорогу з напівзаплющеними очима і посміхалася своїм думкам, буквально засвітилася, побачивши машину, що загальмувала неподалік від нашого автобуса. І побігла до нічим не примітного чоловіка, який вийшов з автомашини. Він теж весь світився від щастя. “Це ж треба, так зустрічати дружину з відрядження, – по-доброму позаздрила я і призабула про цю зустріч, круговерть відрядження.
Поверталася до Одеси через день. Поруч зі мною буквально за кілька хвилин до відходу автобуса зайняла місце та сама попутниця. А ще через 10 хвилин я випадково помітила знайоме “жигуленя”, яке наздоганяло автобус.
– Ви, мабуть, щось забули. Ваш чоловік нас наздоганяє – звернулася я до попутниці.
– Це не чоловік, – зніяковіло посміхнулася вона. А через кілька хвилин додала:
– Знаєте, ми з вами все одно ніколи не побачимося більше. Хочу розповісти вам про своє щастя. Хоча, можливо, ви мене і не зрозумієте...
... Замерзлу пташку з дивним оперенням, яке відливало синявою, Ася підібрала на зимовій вулиці. Подумала і віднесла її на роботу – чоловік Віктор не любив дику живність у домі. Власне кажучи, Віктор – її велика удача. Турбується, одягає-взуває, всю зарплату – додому, по курортах возить, до свят завжди подарунок. А те, що кішок-собак вдома не дозволяє заводити, то це від любові до порядку. Адже більше ні в чому ні їй, ні дочці не відмовляє... До дивної пташини фінансист Ася, яка все життя мріяла навчатися на філфаці, але за наполяганням батьків вступила до наргоспу, прив’язалася не на жарт. Вона її відігріла і вилікувала, купувала спеціальний пташиний корм, а в суботу і неділю думала про вихованку, яка очікувала її на роботі, передчуваючи зустріч з нею. Але все колись закінчується. З потеплінням, пташечка вилетіла у відчинене вікно бухгалтерії, залишивши на пам’ять про себе на Асиному робочому столі пір’їнку, яка відливала синявою.
За розгляданням пір’їнки її і побачив Валерій Олександрович, начальник відділу вищої організації. Власне кажучи, вони були знайомі і раніше, але дуже вже велика дистанція між простим економістом і керівником досить високого рівня. Слово до слова – і зав’язалася розмова. А потім вони випадково зіткнулися у ліфті, потім – на вулиці, а одного разу опинилися разом у відрядженні в одному з райцентрів.
– Це триває вже два роки, – щасливо посміхаючись, розповідала мені Ася. – Ви не думайте, це не лише секс, ми можемо розмовляти про все годинами. Таке відчуття, що ішли до цієї зустрічі все життя.
В середньому раз на місяць ми оформляємо відрядження до різних населених пунктів, а потім зустрічаємося і буваємо абсолютно щасливі кілька днів. Рахуємо дні до наступної зустрічі.
– То що ж заважає вам бути разом назавжди? – не витримала я.
– Все не так просто, – сумно посміхнулася моя супутниця – справа навіть не у відсутності житла, у громадській думці. Зрозумійте, адже мій чоловік і дружина Валерія – непогані люди, і вони ні в чому не винні, у тому числі і в тому, що ми так несподівано покохали одне одного. Я ношу з собою пам’ять про синього птаха, це наш талісман. Я вірю, що він нам допоможе.
Вона обережно показала мені непоказну синю пір’їнку і знову акуратно поклала її до гаманця.
А ще через кілька хвилин попросила водія пригальмувати на роздоріжжі. Біля узбіччя її чекало впізнаване мною “жигуленя”, поблизу якого стояв чоловік – той самий, – який випромінював щастя...
Коли вона сідала до автомобіля, над машиною, майже зачепивши її крилом, промайнула якась пташинка. Невже та сама?
... Минуло понад тиждень після моєї зустрічі з жінкою, у якої таке тургенєвське ім’я – Ася. Але її історія кохання не дає мені спокою. І справа зовсім не у ставленні її до життя, у цих постійних зрадах чоловіку, що увійшли у звичку.
Чи стають вони менш аморальними від того, що ці зради – з коханим і люблячим чоловіком. Не нам її осуджувати, як, втім, і її коханого чоловіка, який задовольняється крихтами випалого щастя...
Чому ж від щастя, яке, як заведено вірити, приносить людям синій птах, Асі та її коханому дісталася лише одна пір’їнка? Можливо, вся справа у них самих?
