У серпні 1988 року авторові цих рядків пощастило у складі туристичної групи одеських викладачів відвідати Угорську Народну Республіку. Оскільки путівка коштувала відносно дешево (бо маршрут був другої категорії), значну частину часу нас водили не до знаменитих музеїв, де вхід був платним, а... по базиліках та реформатських храмах. У місті Сексарді нас поселили до готелю поруч із нещодавно відреставрованою місцевою синагогою. Мабуть, це зрештою й спричинило серйозну розмову моїх більш старших колег з організаторами – співпрацівниками компанії «Матра-Волан»: «Звичайно, нам цікаво роздивлятися базиліки. Але ж наша група з Одеси! Чому бодай один раз на кілька днів нас не можна завести до синагоги...»
Незважаючи на перебудову, що якраз була тоді в самому розпалі, турменеджери, так само як і керівник одеської групи Світлана Гладка (шанована багатьма поколіннями земляків директор 31-ї ЗОШ, що по вул. Гастелло, 9), явно розгубилися... Вихід, втім, невдовзі було знайдено: після завершення «дозволеної програми» (а не замість неї) кожен з нас міг у приватному порядку завітати до будь-якої юдейської культової споруди. Звісна річ, я поквапився скористатися цією можливістю у містах Печ та Будапешт.
Столична синагога, побудована у мавританському стилі, запам’яталася не лише своїми розмірами (вона є найбільшою у Європі!), а й незвичайним пам’ятником у вигляді верби, на кожнім листочку якої вибито ім’я жертви...
Сучасна Республіка Угорщина, як і Україна, не ділить своїх громадян за національною ознакою. Всі, хто проживає на її теперішній території, – громадяни однієї країни.
Ця обставина вкотре проявилася у процесі підготовки до урочистого відкриття на Житомирщині меморіалу трагічно загиблим у 1943 році громадянам Угорщини. Під час Другої світової війни вони були залучені до трудової служби, звісна річ, на користь рейху. У серйозних за змістом постановах угорського уряду, схвалених іще у 1997 році, відсутній бодай найменший натяк на походження тих людей, жорстоко страчених фашистами.
Менше з тим, було б украй несправедливим не згадати про те, що всі, хто загинув під час штучно створеної пожежі були мадьярськими євреями. Яким же чином опинилися вони у селі Купищі нинішнього Коростенського району?
Як відомо, тодішній правлячий режим Хорті усіляко заохочував прагнення Гітлера до світового панування. Тож мирних євреїв – жителів мальовничого краю за зеленими Карпатами – хоч і не брали до складу регулярного війська, але все одно прагнули якомога більше охопити усякими допоміжними роботами.
Печерний антисемітизм фашистів стосовно угорських “трудармійців” почав “прокидатися” після серії невдач на східному фронті. Все частіше лунали пропозиції позбутися “баласту”, який, між іншим, сумлінно виконував найважчі роботи, передовсім пов’язані зі зведенням фортифікаційних споруд.
Якось кілька угорців захворіли тифом. Попри те, що українські жителі Купища намагалися допомогти немічним, приносячи для хворих і народні засоби лікування, і свіжу їжу з питвом, – окупанти готувалися до зловісної акції.
Удаючи, що вони ніби то передусім стурбовані проблемою нерозповсюдження смертельно небезпечної інфекційної хвороби, фашисти зігнали усіх угорців до величезної стайні, зачинили її, облили “медичний ізолятор” бензином...
Спалахнула пожежа... Коли подекуди став провалюватись дах і крізь отвори вискакувати із задухи змучені “трудармійці”, всі вони одразу потрапляли під нещадний автоматний вогонь. Кажуть, врятуватися того ранку не пощастило нікому. Тіла жертв – беззахисних євреїв – позакопували до великої ями...
Згадали про жахливий злочин окупантів лише через півсторіччя. Керівник Коростенського товариства єврейської культури “Міцва-Чорнобиль” Володимир Левітан записав свідчення тих небагатьох купищенців, що пам’ятали часи німецької окупації і на власні очі спостерігали знищення сотень євреїв. За підрахунками селян-пенсіонерів, їх мало бути щонайменше 600, а то й усіх 700.
Як виявилося, угорська сторона теж не гаяла часу. Співробітники Військово-історичного інституту та музею міністерства оборони Угорщини ретельно вивчили архіви, а згодом порівняли свої дані з результатами розкопок поблизу Купища. Отже, наразі можна стверджувати про страту у квітні 1943-го 396 угорців.
Проектна вартість майбутнього меморіалу складала 20 тисяч євро. Значну частину суми угорська сторона планувала витратити на вишуканий металевий паркан навколо місця страти; він, за задумом архітектора, мав стати важливим елементом композиції.
– В максимально обережній формі я зробив спробу відмовити угорців від цього задуму, – згадує В. Левітан. – Як аргумент використав нейтральну фразу “...бо не приживеться”. Однак замовники вперто наполягали. Довелося відверто пояснити наші сьогоднішні реалії. Шановні дипломати з істориками лише скрушно хитали головами; вони ніяк не могли уявити собі, що якісь сумнівні місцеві “бізнесмени” здатні вже протягом найближчих діб розпиляти всю огорожу і завезти до пункту прийому металобрухту. У них на батьківщині подібне просто неможливе...
Остаточна вартість комплексу, таким чином, за рахунок використання більш дешевого матеріалу, зменшилася спершу до 10, а потім й до 8 тисяч євро. Цими днями до Купища прибула високоповажна делегація на чолі з Наздвичайним та Повноважним Послом Угорської Республіки в Україні Яношем Тотом та генеральним директором Військово-історичного інституту та Музею МО Угорщини Йожефом Холло. В урочистостях з нагоди відкриття меморіалу взяли участь і представники місцевої єврейської громади.
Оскільки місце страти майже чотирьох сотень євреїв – за межами Коростеня, доглядати за меморіалом попросили учнів місцевої школи. Навзамін під час літніх канікул найбільш активні добровільні помічники влади (її чільні представники, виступаючи на церемонії, говорили про своє прагнення зберегти пам’ять про всіх, хто колись жив і працював на благодатній поліській землі) у рамках програми оздоровлення дітей з Чорнобильської зони будуть запрошені до Угорщини, до тамтешніх дитячих таборів праці й відпочинку.
...А на будапештській вулиці Дохань, на символічному дереві-пам’ятнику жертвам злочинного “вирішення єврейського питання” з’явилося ще 396 нових листочків. Ціла гілка...
