Чи не здається вам, що останнім часом навколо нас відбуваються дивні речі?
Кому тільки не ліньки, “б’ють себе в груди” галасуючи про права Людини – Громадянина і на майдані, і на шпальтах різноманітних видань, і в телерадіоефірі.
В-с-ю-д-и!
Кожному хочеться похизуватися своїм умінням захистити нас і наші права (чи то можливо захистити “завуальовані під цим соусом” свої інтереси?). І кожен робить це по-різному. Як? в кого? що? виходить – то вже інша справа. Бог їм суддя.
Шкода тільки одного – наше з вами право рівності (надане статтею 24 Основного Закону), щодо відсутності привілеїв за політичними переконаннями та майновим станом – ніхто ніде не відстоює. А якщо і проходить обговорення даного питання десь в кулуарах політичних кіл, то таким кволим, тихеньким голоском ведуться ці монологи, що, мабуть, і той, хто поряд стоїть, не чує.
Ви пам’ятаєте, з давніх-давен Одеський край славився на весь світ своєю багатонаціональною колоритністю.
Те, що в Одесі всі мають рівні права, ніхто ніколи сумніву не піддавав. І ми цим довго пишалися.
Так чому ж зараз спокійно сприймаємо те, що починає значно диференціювати наше суспільство за майновим станом, за політичними поглядами, від яких в результаті у одних збільшаться привілеї, а в інших – значно зростуть обмеження?
Про що я? Та про надзвичайні речі – про вибори народних депутатів України.
Це ж хто у нас, за новодіючим законодавством, зможе балотуватися? А ті, хто на засадах пропорційної системи зможуть попасти до виборчих списків кандидатів в народні депутати. Ті, хто зможуть взяти фінансову участь в перерахуванні двох тисяч мінімальних розмірів заробітної плати (застави) на спецрахунок Центральної виборчої комісії.
А ті, що не входять до якоїсь партії, ті, які не мають “великого гаманця”, – що, – залишаться “за бортом подій”?
Де ж їх право (точніше, право більшості громадян України) вільно бути обраними, що визначене 38 статтею Конституції України?
Довго над цим думала. А в голові замість відповідей – тільки нові запитання.
Спілкуючись з деякими депутатами Верховної Ради України, сподівалася на підтримку в зверненні до Конституційного Суду. А натомість почула докори щодо моєї необізнаності в справах державних. А й справді, вони так далеко і так високо, а ми тільки тут, внизу, хіба ж ми розуміємося в таких дивних протиріччях?
Не судіть мене суворо. Можливо, з могу боку буде цинізмом те, про що зараз скажу. Але намагаючись знайти компроміс між своїм світосприйняттям і реальністю, прийшла до такого висновку: якщо ми чітко розуміємо, що партія – однозначно не релігія (думаю, тут ви зі мною погодитеся), то тоді партія – це своєрідний договір.
Важко, розумію, важко це сприйняти. Але, повірте, треба. І ось чому.
Кожен, хто за законом Паркінсона намагається зробити собі кар’єру політика, грає на наших з вами почуттях. Використовуючи при цьому своєрідні гасла. Не ганьбиться інколи застосовувати чорний піар та методи насильства як фізичного, так і психологічного. І все це тільки заради мети отримати надприбутки – моральні, матеріально-реальні…
А ми... Як бути нам, коли в результаті виявиться, що партія більшості вела помилкову політику? Одна справа – помилився один політик – народний депутат, а інша – помилка такого масштабу.
Тому цікаво, як подивляться деякі політикани на такий варіант, коли ми з вами також застосуємо своєрідну психологічну зброю – будемо вступати до тієї чи іншої партії за певних умов, але якщо ці умови не будуть виконуватися, то із спокійною совістю, не дорікаючи самим собі, своєму сумлінню, переходитемо із партії в партію. Туди, де чітко виконуються наші з вами умови договору.
Це моя точка зору. А ваша?
