Межа, якщо дотримуватись тлумачення словників, це те, що розділяє земельні ділянки, населені пункти, райони, області, держави. Неодноразово ця межа ставала місцем конфліктів і кровопролить. І сьогодні такі факти, на жаль, зустрічаються в реальному житті.
А ось на межі, що розділяє два села – Зорю і Кулевчу Саратського району відбулося свято. Зустрічалося населення двох сіл – від малого до великого. Грав оркестр, діти читали вірші, співали пісні, дорослі в деталях виконували сформований з давніх часів ритуал єднання і побратимства.
Потрібно сказати, що неординарні зустрічі жителів цих двох великих сіл з болгарським населенням мають свою давню історію. Ще в довоєнні роки після закінчення сільгоспробіт улаштовувалося загальне свято – собор. І не де-небудь, а саме на кордоні, на спільній межі. Тут гриміла музика, розставлялися святкові столи, і починався загальний бенкет. Були обов'язкове хоро, інші танці. Молоді люди знаходили нових друзів. Часто все завершувалося пишними весіллями. І з тих часів повелося, що при зустрічі жителів двох сіл, головним вітанням стало «Здрастуй, свате!»
Були часи, коли почали ламати сформовані багаторічні традиції. Хоча до прямої ворожнечі не доходило, але ніхто на межу з хлібом-сіллю не виходив, і в гості до себе не кликав.
Суцільне роздроблення господарств породило нові проблеми. Уникати зустрічей стали не тільки люди з різних сусідніх сіл, але й ті, що мешкають поруч, сусіди. Буває, навіть родичі на весіллі сідають у різних кутках, намагаючись уникати погляду старих друзів.
І ось за цих обставин сільські голови М.В. Георгієв із Зорі і М.М. Статиров з Кулевчі вирішили: треба відродити стару традицію, треба всупереч усім негараздам і труднощам йти назустріч один одному, повернути людям вкрадене в них духовне багатство.
Їх підтримали керівники місцевих сільгоспкооперативів – СВК «Дружба» – Г.Г. Чиклікчи і «Росія» – В.К. Комаров. До роботи підключилися болгарське товариство «Відродження», місцеві будинки культури, сільські школи, все населення. Кожному надали можливість покрасуватися перед сусідами своїми вбраннями, святковими наїдками, гарною піснею, іншими номерами художньої самодіяльності. По всьому відчувалося, що люди просто знудьгувалися по спілкуванню, великому святу, де все йде від душі, а не за черговим зобов'язанням.
І ось настав довгоочікуваний день. У призначений час представники двох сіл в національних костюмах в святково прикрашених стародавніх фаетонах прямують до домовленого місця зустрічі. За ними – довгі кортежі з численних автомобілів.
За старою традицією представники двох сіл вітають один одного склянкою вина і пишним короваєм. І почалося свято для тисяч людей...
На кордоні посадили акацію – символ бессарабського краю.
Що й говорити, добру справу задумали і здійснили зорянці й кулевченці. Для нашого часу суцільного індивідуалізму і холодного практицизму – це виклик тим силам, що прагнуть роз'єднати людей, позбавити їх радості спілкування, використовувати їх лише як дешеву робочу силу.
...Цими днями зателефонував до Кулевчі. До телефону підійшла секретарка сільради Ольга Ткаченко. На свої запитання почув таку відповідь: «Зараз знов готуємося до зустрічі. Їдемо до Зорі, щоб 13 грудня взяти участь у місцевому святі. А потім вони приїдуть до нас на урочистості». Отже, як бачите, добра справа вже одержує своє продовження, пускає корені...
І дуже хотілося б, щоб розказане не стало поодиноким, особливим епізодом із сучасного сільського життя. Свої традиції є і в інших районах. Їх треба берегти і розвивати.
