Виходячи із Законів України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки» і «Про екологічну мережу України», а також відповідно до рекомендацій «Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття» (1995 р.) щодо питання формування «Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій Європи із природним або частково зміненим станом ландшафту», Одеська обласна рада нещодавно затвердила «Програму формування національної екологічної мережі в Одеської області на 2005 – 2015 роки». Своїми міркуваннями з приводу цієї програми ділиться наш спеціальний кореспондент.
«Програми формування національної екологічної мережі Одещини» в області чекали давно. Це той документ, який дозволяє Державному управлінню екології та природних ресурсів в Одеській області, з усіма його підрозділами; вченим-екологам, господарникам, усій громадськості ще раз оцінити поле діяльності, зрозуміти сутність підходів держави і місцевих органів влади до вирішення тих чи інших екологічних проблем, а головне, побачити перспективу розвитку екологічного руху в області, систему взаємодії усіх землекористувачів із Природою.
Припускаю, що будуть зауваження: фінансування, передбаченого рішенням облради при реалізації окремих програм, тих коштів, які будуть виділятися з бюджету й Фонду охорони довкілля, – явно недостатньо. Згодний, цих коштів недостатньо. Але, по-перше, не слід забувати, що держава наша поки що не з багатих, а по-друге, навіть важко уявити собі, яку кількість коштів варто виділити, щоб одразу ж «закрити» ними усі назрілі екологічні проблеми хоча б в одній окремо взятій області. Просто з чогось треба починати, по-справжньому братися за вирішення цих проблем, і ми почали.
Важливо й те, що своїм «Рішенням» облрада принципово звертає увагу місцевих органів влади: міських, районних, сільських, усієї громадськості на те, що нам є що зберігати, і що поки що багато чого з того, що в екології порушено, можна виправити, відродити, зберегти для себе й нащадків.
Здавалося б, Верховною Радою України вже прийнято досить законів, які дозволяють охороняти, зберігати і регулювати... Згадаємо хоча б основні з них: «Про охорону навколишнього середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Земельний», «Лісовий» і «Водний» кодекси України. Навіщо ж знадобилася ще й “екологічна мережа”? Насамперед, вона потрібна для того, щоб ще раз вивчити, описати, визначати екологічне, фінансово-економічне та інші значення кожної заповідної та екологічно стражденної території; щоб поєднувати зусилля багатьох організацій для вирішення насущних завдань охорони природи; щоб і в Україні в цілому, і в кожній області, у кожнім районі існував якийсь зведений, позначений охороною держави і суспільства документ, який би потім дозволяв вивчати, поліпшувати та контролювати стан об'єктів природи.
«Екологічна мережа, – роз'яснюються суть і сенс появи цієї системи в «Рішенні» облради, – єдина територіальна система, яка включає ділянки природних ландшафтів, що підлягають особливій охороні, а також території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території й об'єкти інших типів, які визначаються законодавством України, і є частиною структурних територіальних елементів екологічної мережі – природних регіонів, природних коридорів, буферних зон.
Екологічна мережа створюється з метою поліпшення умов для формування здорового навколишнього середовища, збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, підвищення природно-ресурсного потенціалу територій регіону. Вона сприяє збереженню й охороні місць розселення унікальних та цінних видів рослин і тварин, збереженню генофонду високоцінних та унікальних природних комплексів і екосистем, збалансованому і невиснажливому використанню біологічних ресурсів області в господарській діяльності».
Розумію, що визначення складне і явно канцелярське, але воно існує саме у такому вигляді, і загалом дає уявлення про те, над яким саме документом попрацювали депутати нашої облради. А піклуватися усім нам є про що. Лише природно-заповідний фонд Одещини складає 117 об'єктів і територій. Щоправда, загальна площа цього фонду займає всього 2,94% загальної території області, у той час як, виходячи із програми формування Національної екологічної мережі, вона має досягати 5%. А ще – вздовж моря, заток і лиманів окреслено 1396,4 кв. км захисних смуг. Ось тільки чи скрізь ці смуги справді існують, причому не на папері, а в реальності; й наскільки ми вміємо шанувати статус цих смуг, як ними розпоряджаємося? Досить пройтися прибережною частиною Одеси або проїхати прибережною частиною заміської курортної зони, скажімо, від Іллічівська до Затоки, щоб навіч переконатися, як нерозумно ми поводимося у цій смузі, розриваючи, руйнуючи, вирубуючи і забудовуючи те і там, де робити це категорично не можна. Про яку «захисну смугу» може йтися, коли на багатьох ділянках бідному екологу вже й до берега моря підійти не можна – тому що усе там продано, забудовано й приватизовано. Однак до цих проблем ми ще будемо повертатися багато разів.
У «Рішенні» облради стверджується, що формування регіональної екомережі як складової частини національної та Всеєвропейської екомережі, розподілено на два етапи. Протягом першого із них (2005 – 2010) розробляються програми й концепції створення національної та регіональної екомереж; формується їхня нормативно-правова база, визначаються принципи раціонального природокористування на ділянках екомереж різного функціонального призначення. А ще «здійснюються відповідні правові організаційно-економічні та інформаційно-просвітницькі заходи, спрямовані на формування громадської думки щодо необхідності посилення екологічної безпеки країни та її регіонів».
Ну, що стосується громадської думки, то, як людина, що багато років займається проблемами екології, можу засвідчити, що в питаннях трагічного стану нашої природи, громадськість не тільки давно дозріла, але й у багатьох питаннях вибухонебезпечно перезріла. Особливо це стосується стану справ на озері Сасик, на Дністровському лимані, на Турунчуку; на Ялпузі, Китаї та інших придунайських озерах; на Палієвій затоці Хаджибейського лиману... Інша справа, що багато наших місцевих чиновників усе ще почувають себе на цій землі тимчасовими правителями і поводяться за принципом «після нас – хоч потоп!» І, судячи з того, що через бездарне господарювання 319 населених пунктів області вже піддаються постійному і дуже небезпечному підтопленню, що загрожує спалахами епідемій, руйнуваннями будинків (а подекуди вони вже руйнуються!) і перетворенням родючих полів у болотні угіддя, – вони недалекі від мети. Сотні тисяч людей у нашому краї і так вже живуть, чекаючи потопу місцевого значення.
А що ж наші законодавці передбачили у другому етапі Програми формування екомережі, запланованому на 2010 – 2015 роки? Тут передбачено «розробити проектно–земельну документацію на землі водного фонду та інші категорії земель, які увійдуть до складу екомережі з відповідним виділенням їх на місцевості. Потім відбудеться безпосереднє формування екомережі з відповідним проектуванням і законодавчим забезпеченням на всіх рівнях: Верховна Рада, обласні та районні ради, територіальні громади».
До речі, про формування громадської думки. Цікаво, як упорядники «екомережі» – Південний науковий центр НАН України та Міністерство освіти і науки України збираються її формувати, чи хоча б впливати на це формування, якщо, вказавши у своєму документі, що в області планується створення одразу чотирьох Національних природних парків, вони навіть полінувалися при цьому уточнити: а де, власне, будуть розташовані ці парки? І якщо парки «Савранський ліс» та «Нижньодністровський» хоча б у загальних рисах говорять про свою географічну прив'язку, то де варто очікувати появи Національних парків державного підпорядкування (Мінприроди України) «Велике філофорне поле Зернова” (площею, вдумайтеся, у 100 тис. га) і «Мале філофорне поле Зернова» (21 тис. га), можна тільки гадати, навіть адмінрайони, на території яких вони будуть розташовані, полінувалися або не бажають вказати, ніби йдеться про секретні військові об'єкти! Але ж, знаючи про їхнє передбачуване розташування, екологічна громадськість і місцеві громади, до яких апелюють наші депутати, вже могли б піклуватися про збереження цих територій, їхнє відродження, порятунок від самовільних і «проданих» чиновниками забудов. Але розмову про це ми продовжимо у наступних публікаціях із циклу «Яка вона – «екологія в законі?»
