Відштовхнувшись від незаперечного факту, що «в Одеському порту кожен квадратний метр території буквально просякнутий духом відомих історичних подій»…І не побоявшись тієї обставини, що певна частина з них, з великою кількістю цифр, прізвищ і пафосу, напевно, зафіксована у пресі минулих років, дотепний молодий чоловік ризикнув оглянутися на минуле легендарного підприємства з посмішкою, по-доброму, люблячи і сміючись. І зробив це так, як, мабуть, не вдавалося до нього нікому. Досвідчений (незважаючи на роки) журналіст Олексій Стецюченко, іронічний і доброзичливо-жартівливий чоловік, ревний служитель слова, взявся за перо з похвальною метою «популяризації маловідомих подробиць біографії одеських причалів» і, обравши жанр цікавих історій, справився з цим завданням блискуче. Його нова книжка «Байки Одеського порту» (видавництво «Астропринт», 2005) - яскраве тому підтвердження.
Герої книжки (вони ж і оповідачі) – докери, моряки, інженери, керівники... не розділені за рівнем освіти, посад, нагород і звань. Їхні усні розповіді передані автором не лише достовірно, але і вміло, легко, дотепно, шанобливо. І тому звучать, як гарний оркестр, у якому партія першої скрипки нітрохи не важливіша за хвацький удар литавр або маленьке соло соромливої флейти. Більшість розповідей – про час, означений в історії як «срібне століття» Одеського порту, коли наше місто було одночасно «столицею» продовольчого імпорту СРСР, ключовою перевантажувальною базою радянської допомоги країнам, що розвиваються... По суті, про час, коли учасники не таких уже й віддалених подій були молодими і коли не лише «троянди червоні цвіли», а щодня відбувалося щось, про що сьогодні можна говорити і з гордістю, і з посмішкою.
«Байки Одеського порту» - рідкісний і яскравий приклад того, як виробнича тематика, тобто «біографія причалів», викладена живою одеською мовою – непередбачуваною, точною, солоною і запашною водночас – перетворюється в захоплюючі “ненудні розповіді».
У нової книжки є ще й очевидний співавтор – карикатурист Валентин Стоянов з результатами своїх творчих забав, співзвучних всьому тому, що «відбувається» на її сторінках. Як сказано у передмові, купуючи «Байки…»за гроші, читачі одержать малюнки художника Стоянова безкоштовно. А поки що цей подарунок ви, шановні читачі знайдете на прилавках магазинів, «ОВ» пропонує вам одну з портових байок.
Дуель зі Жванецьким
Російський письменник А.П. Чехов ввів в архітектуру драматургічного твору «правило рушниці», яка... якщо в першому акті п'єси висить на стіні, то в третьому обов'язково вистрілить. У нашій першій байці у ролі рушниці «висіла» якась полотняна торба...
Коли Мишко, простий інженер-механік, виріс до Михайла Михайловича Жванецького, відомого на весь СРСР сатирика, колишні колеги-будівельники захотіли з ним зустрітися. Просто зустрітися. Просто посидіти за ресторанним столиком. Позгадувати «за» минуле.
Одного разу випадок такий стався. М. Жванецький виступав з кількома концертами в Одесі і після одного з них посланець портовиків підійшов до адміністратора. Так, мовляв, і так...
Адміністратор втік за кулісу і незабаром повернувся з відповіддю: «Михайло Михайлович просив передати, що дуже зайнятий. Більш того, він говорить, що вас не знає».
Не знає?! Ах, ти ж!..
Дуель, найсправжнісінька, відбулася вже на наступному концерті.
Уявіть, виходить Михайло Михайлович на сцену і бачить, що весь перший ряд зайнятий - самі здогадуєтеся ким. Будівельники – у костюмах і при краватках (позичали, де могли). Обличчя виголені так, що муха поковзнеться. В одного з пахучих «Шипром» денді на колінах любовно розкладена... полотняна торба.
Портовики били прицільно. Знали, що для Жванецького на концерті дуже важлива реакція першого ряду. А реакції немає. Концерт триває годину, потім ще годину, а глядачі в першому ряду сидять як на похороні. Кам’янолиці, вони всім своїм виглядом демонструють чекання кінця вистави, коли Жванецький спуститься в партер, схопить торбу і побіжить до найближчого продмагу за півлітрою.
Важко дався Михайлові Михайловичу той вечір. Але глядачі про це навіть не здогадалися. Письменник удар витримав.
А портовики вважали поєдинок таким, що відбувся.
Не знаємо, наскільки ця історія правдивіша за ту, де майбутня знаменитість таранить навантажувачем шлагбауми у порту і навіть врізається у службовий автомобіль начальника порту (“Комсомольська правда”, 06.03.2004). Але вона чудова хоча б тим, що найнесподіванішим чином інтерпретує зв'язку двох брендів – «Одеський порт» і «Михайло Жванецький». Письменник Жванецький, буває, пише про портовиків. То чому б і портовикам не написати про Михайла Михайловича? Один раз. До 70-річного ювілею «Жванецької влади» в Одесі.
