Коли починається передноворічний клопіт, із глибин пам’яті виринає дитинство. Сніжні бессарабські зими (у п’ятдесяті роки минулого століття вони були такі), саморобні санки татової роботи довгі вечори при гасовій лампі, коли всі сусідні дітлахи майстрували ялинкові іграшки... Жили скромно. Такі подарунки, які сьогодні одержують наші онуки, не могли приснитися нам навіть у найфантастичнішому сні. Дарунки потайки готувала мама. Плела з клаптиків химерні кошики, в яких потім клалися карамелі, домашнє печиво, горіхи, яблука. Новорічної ночі збиралися родинами у друзів. Діти чекали на Діда Мороза з мішком, дорослі – подзвону кремлівських курантів, що тоді лунали тільки по радіо. Чекаючи, дітлахи нудилися при ялинці, розглядаючи свої ж іграшки, сперечалися, чия краща, сповіщали таємниці – як і з чого зроблена. Найстаршою в нас була Світлана. Вона вже ходила до другого класу, і з нами, малюками, поводилася, як сувора вчителька – напучувала, вгамовувала... і завжди знала, що робити і як.
Настала мить, коли мами заметушилися, позираючи на двері. По їх обличчях було зрозуміло, що довгоочікуваний уже близько. Але коли двері розчинилися і в клубах морозної пари виникло щось велике й кудлате, дітлахи переляканою зграйкою метнулися за ялинку. Навіть наявність великого мішка, рельєфи якого видавали мамині кошики, не врятувала становища: ніхто з нас ніколи не бачив Діда Мороза в овечому кожусі навиворіт. Не збентежилася тільки Світлана. Вони мерщій залізла на міцну армійську табуретку, поставлену під ялинку за сцену, піднесла руку й гукнула: “Діти! Не бійтеся! Дід Мороз – то мій тато. Він добрий, і з подарунками”.
Не зразу полишили свій сховок перелякані ягнята у строкатих байкових обновках. Але поволі, за активної участі мамів, гуляння розходилося.
На “сцену” одне по одному виходили читці та виконавці частушок. Хороводили, співали вічну “Ёлочку”, сміючись, плескали в долоні до дивного Діда Мороза, що хвацько танцював “Лезгінку”... І саме це новорічне свято залишилося в пам’яті назавжди.
А Світлана й справді стала вчителькою. І понад тридцять років від перших літер виводила на дорогу знань сільських діток із далекого гагаузького села в серці Буджаку.
