(ІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО БЛОКНОТА)
У минаючому році мені довелось стати учасницею тренінгу, організованого Східноєвропейським демократичним центром (Польща) для журналістів південних і східних областей України. За результатами трьох семінарів було відібрано групу із восьми чоловік, до якої пощастило потрапити й мені. Пощастило, тому що призом для нас стала тижнева поїздка до Польщі (звичайно, за рахунок організаторів занять).
Що й казати, вона виявилася дуже насиченою. Багато ситуацій були настільки цікавими, що так і просилися на перо. Чого варте тільки одне перетинання кордону, коли з'ясувалося, що моя повна тезка (правда, на декілька років молодша) розшукується Інтерполом!..
Але сьогодні, напередодні минаючого року Півня я хочу розповісти вам іншу кумедну історію. Крім відвідування Варшави й центрів декількох воєводств, ми побували і в окремих повітах.
Отож, неподалік від кордону із Німеччиною розташоване невелике містечко Олава. За півгодини їзди від нього – стародавній Вроцлав із його дуже багатою (після Кракова) архітектурою. Але переважно навколо – сільська місцевість. Загалом, щось на зразок нашого райцентру, неподалік від Одеси. Редактор місцевої газети Єжи Ковальськи – постійно в пошуку нових тем та ідей, які б привертали увагу читачів. Саме він п'ять років тому став організатором конкурсу... півнячої краси.
Але передусім треба пояснити одну річ. Олава, як я вже говорила, містечко досить давнє. Приблизно наприкінці тринадцятого – початку чотирнадцятого століть сюди перебралися вмілі ткачі-галли (тобто, по нинішньому, французи). А що є одним із символів Франції? Вірно, знаменитий «галльський півень». Так у гербі Олави й з'явилося зображення цього, білосніжного птаха. З огляду на те, що навколо повно сіл і ферм, а отже, й курей із півнями, – патріотичний конкурс виявився надзвичайно затребуваним.
Звичайно, будь-якій людині втішно, щоб саме його півень протягом року вважався символом цілого повіту. По-перше, у газеті «Олавські відомості» публікується фото господаря разом із птахом, а також інтерв'ю (із господарем, звичайно). По-друге, на пам'ять залишається диплом, який прийнято чіпляти на стіну й вихвалятися перед сусідами. По-третє, переможцям належить ще й матеріальне заохочення. Щороку воно різне – то порося, то мікрохвильова піч, але у будь-якому разі – що-небудь незайве в господарстві. Єжи Ковальськи придумав навіть щось на зразок голлівудської «алеї зірок» – відбитки лапок півнів-переможців зберігаються на невеличких металевих пластинках.
Як правило, півнячий конкурс стає одним із елементів щорічного святкового фестивалю в Олаві, на який з'їжджається населення із усього повіту. Оскільки останнім часом бажаючих взяти участь у конкурсі стає все більше, спеціальне журі проводить відбіркові тури. А вже п'ять найбільших, найгарніших і найбілосніжніших півнів «приїжджають» для участі у фіналі. Для них, напевно, це певний стрес. Зате півню-переможцю забезпечене довге життя. За умовами конкурсу, власник не має права різати його протягом року (символ все ж таки!). Але, як показує практика, фіналістів зазвичай не чіпають і пізніше. Втім, був один сумний виняток – а все від надмірного честолюбства і старання господаря. Але про це – трохи далі.
Приблизно на другий-третій рік існування конкурсу довкола нього почали зав'язуватися певні інтриги. Деякі честолюбні громадяни, які бажають прославитися хоч якимось чином, почали спеціально об'їжджати села, шукати білих півнів-красенів і запекло торгуватися за них із господарями. Як зізнався Єжи Ковальськи, були вже й спроби підкупу журі. Начебто б і несерйозний конкурс, а от тобі й на!
До підготовки фіналістів почали ставитися із надзвичайним трепетом. Годують їх ледве чи не «мигдалем у шоколаді» тощо... Декілька років тому господар півня-переможця взагалі помістив свого вихованця практично в стерильні умови. Чого тільки з ним не робили: аж до миття шампунем і оббризкування дезодорантом! У фіналі цей півень блищав мармуровою білизною і пах, як травнева троянда. Він і став переможцем. Але... історія ця завершилася сумно. Коли вимитого й надушеного елеганта після перемоги повернули до рідного курятника, «колектив» його просто не визнав! Бідолаху практично миттю заклювали його ж родичі... Ось і міркуй після цього про тлінність земної слави й витрати марнославства! Кажуть, сам господар найбільше переживав з цього приводу. Ну не хотів він такого «фіналу»... Так вийшло.
Проте життя триває, і півнячий фестиваль в Олаві – теж. Його урізноманітнюють далі. Триває жвавий продаж сувенірів, з'явився гумористичний конкурс «Півнячий пазур» тощо. Усі інші півні-символи поки що живі й здорові, продукують на світ потомство. Можливо, у майбутньому з'явиться і якась династія переможців. Місцеві селяни й фермери, як і раніше, з ентузіазмом змагаються за право стверджувати, що саме їхній півень най-най. Просто тепер вони знають, що навіть у гонитві за перемогою важливо не втрачати чуття міри. А це теж життєвий урок, чи не правда?
