Такого ще в Одесі не було. До Нового року з’їхалися, злетілися, примчали, збіглися всі знаменитості Москви і Пітера. Таємничий, казковий голос Леоніда Собінова звучав до небес на Ланжеронівській, породисте обличчя почесного академіка Івана Буніна відображалося у задзеркаллі одеських камінів, вигляд вальяжного графа-письменника Олексія Толстого запам’ятовувався в кафе та книжкових магазинах... Вертинський, Леонід Гроссман... А поява поета-небожителя з квадратною бородою і кучерявим всесвітом волосся Макса Волошина була повсюдною – від Молдаванки до золотих Фонтанських берегів...
У шістнадцятому номері “Лондонського” готелю з нагоди Різдва радіатор опалення, що з ранку холодно дивився на біле світло, раптом, відкашлявшися, почав урочисто випромінювати тепло. Телефон, який досі мовчав, заворкотав голосками телефонних панянок: “Шістнадцятий? З Новим роком. З’єдную з редакцією “Русского слова”... “Лондонська”? Вам з цирку телефонують... Шістнадцятий? На проводі губернатор...”
Господиня шістнадцятого – Надія Олександрівна Теффі. Як говорили в Одесі: “У цій жінці одразу дві королеви. Одна королева – виглядати, друга – посміятися”. Її іронічні книжки, її розповіді, її слова знала вся Росія. Її шанували і обожнювали і академік Менделєєв, і принци крові, і навіть Григорій Распутін. До Одеси вона приїхала тому, що в голодній Москві імпресаріо задав їй запитання:
– Сьогодні їли булку? Ну, так завтра вже не будете. Всі, хто можуть, їдуть в Україну. Тільки ніхто не може. А я вас повезу. Платитиму шістдесят відсотків від валового збору. В “Лондонському” готелі найкращий номер замовлено по телефону. Що ви втрачаєте? Спитайте про мене – мене всі знають. Мій псевдонім – Гуськін. Прізвище у мене теж є, але воно дуже важке. Їдемо! Для вас – найкращий номер в “Міжнародному” готелі.
– Ви казали в “Лондонському”.
– Ну, в “Лондонському”. Поганий вам “Міжнародний”?
Сумніви Теффі зміцніли, коли вона переговорила з королем гумору, засновником і редактором журналу “Новый сатирикон” Аверченком. Він вже бував в тих краях і присвятив збірку оповідань пишній красуні-Одесі. Він розповідав, як на пароплаві, що йшов до Одеси, спитав у досить товариської людини:
– Скажіть, ви не одесит?
– А що? Можливо, помилково я надів замість свого ваш капелюх?
– Ні, ні, що ви!
– Можливо, я ненавмисно сунув собі в кишеню ваш портсигар?
– Та ні, який портсигар! Я просто так спитав...
– Просто так?.. Добре. Я одесит.
– Що за місто Одеса?
– Ви ніколи у нас не були?
– Їду вперше.
– Так? На вигляд вам років тридцять... Що ж ви робили тридцять років, якщо не бачили Одеси?
– Отже, я нічого не втрачаю, якщо їду?
– Ви вже дарма втратили тридцять років свого життя.
Аверченко тепер їхав до Києва. І віз його теж якийсь імпресаріо-псевдонім.
Обговоривши це, Теффі і Аверченко вирішили виїхати разом.
І ось, на порозі шістнадцятого номера “Лондонського” Теффі зустрічала різдвяних гостей. Журналіст Дон Амінадо в шинелі і мисливських чоботях, рвучкий, як іспанець, хоча зовсім не іспанець, приніс свої рукописи і заявив, що буде опалювати ними камін, а в рукописах стільки думок, що тепла вистачить на всю ніч. З ним прийшов Лінський, карикатурист, який одразу ж почав вимагати пензель і палітру Енгра або, у гіршому разі, Веласкеса, щоб створити полотно, гідне господині “цього столу”. Але тут принесли подарунок – від коменданта “Лондонського”. Він надіслав дрова. Отже, камін аплодував, коли легке полум’ячко стало обігрівати його боки.
Господиня в перлах. Камін палає. Перли проектують видавця Благова, який відродив московське “Русское слово” в Одесі і розповідав з крісла, що життя в Одесі – це як життя всередині анекдота, і одразу ж вичитує з газетної рецензії шедевр: “Балерина танцювала чудово, чого не можна було сказати про декорації”...
Метр всеросійської журналістики Дорошевич, сам колишній одесит, лежачи на дивані, згадував, як у молодості продав знаменитому видавцю Івану Ситіну чудове святочне оповідання, яке так вразило Ситіна, що він сплакнув і виклав за оповідання зелену трьошку. Дорошевич натякнув Ситіну, що за такі сльози можна було б і п’ять рублів дати... Але все це був розіграш. Оповідання було настільки добрим, що незабаром з’ясувалося, що написав його Гоголь. І ці одеські штучки так вразили Ситіна і так сподобалися, що він відчув в юному Дорошевичу величезне майбутнє і талант й пізніше переманив його з “Одесского листка” до Москви і зробив, як вважав, найголовнішим редактором всього і вся.
А гості не примушують себе чекати. Олексій Толстой “просто із клубу і з тюльпанами для господині просто із Роттердама”. Бунін з дружиною, у якої карбований профіль. В круглих дзеркальцях каміна він був схожий на камею. Розмови про те, коли ж настане повернення з Одеси? І куди? І чи буде воно взагалі? Із парасолькою, у гетрах і в плащі-розлітайці являється Макс Волошин. Нині він “одержимий віршошаленством”... Сьогодні він був в якійсь канцелярії і, не дочекавшись, коли про нього повідомлять керівництву, почав декламувати. “Вірші рясні, потужні, про Росію, про самозванця, з історичним розбігом, з пророчим ухилом”. Дівиці-друкарки оточили його, ахали “і від блаженного жаху у них пищало в носиках”. Потім тріщали машинки – Макс диктував свої поеми... Виглядало з-за дверей керівне обличчя, зацікавилося предметом і забирало Макса до себе. Забирало, і через зачинені двері долинало густе, ритмічне гудіння декламації...
Але декламація ця була прелюдією до прохань: когось треба визволити з біди, комусь допомогти. “І всюди він гудів за спасіння когось” – як пише Теффі у спогадах.
Застілля набирало сили. Сковзнув до шістнадцятого номера у загадковій масці вождя ацтеків не впізнаний Вертинський, на клавіші фортепіано виставила десять чарочок справжнього французького коньяку повсякденно-геніальна піаністка Іза Кремер. Прийшов ненадовго, але, як завжди, з помпою, почетом і охороною у єгипетському одязі губернатор Одеси Гришин-Алмазов. Вертинський при його появі, єдиний раз у житті зробив вигляд, що узяв басові ноти і заспівав: «Не счесть Гришин-Алмазов в каменных пещерах…» Губернатор любив яхти, акторів і літературу. І виражався, як літературний персонаж: “Мені надзвичайно втішно опинитися в вашій компанії, добродії. Підкреслюю: у вашій. Мій тост за процвітання всіх присутніх. Підкреслюю: присутніх”.
Офіційно вина в Одесі давно не було. Але пробочні залпи в “Лондонському” розцінювалися як випадкові постріли. Власне, у шістнадцятий номер Теффі і поселив Гришин-Алмазов. Він був її шанувальником. Поважав. До цього Надія Олександрівна жила на приватній квартирі на Катерининській, знімала кімнату. Там у ванну, де стояв рукомийник, з вікна сипав сніг. Господар ходив сюди митися в смушковій шапці і в пальто з піднятим коміром. Господиня милася, засунувши руки в муфту. Губернатор Одеси галантно запропонував знаменитій письменниці перебратися до «Лондонського». (За півроку він загинув. Віз на яхті важливі документи, а коли його наздогнали червоні, викинув документи за борт і застрелився. Пізніше Теффі запише: «Погиб, как герой. Подчеркиваю: как герой»).
А тепер вона розповіла, як нещодавно зустріла свого імпресаріо Гуськіна, який «таки завез ее в Одессу по случаю эпидемии большевизма в Москве». Імпресаріо спитав:
– Ну? Що Ви думаєте за Одесу?.. Це ж не місто, а мандарин. Чому ви не сидите в кафе? Там же буквально всі биті вершки суспільства. Ви у відчаї? Ну, так ви вже не у відчаї. Чому б вам і тепер не влаштувати свій вечір? Я б таку пустив рекламу! На всіх стовпах, на всіх стінах величезними літерами: “ВЫДАЮЩАЯ ПРОГРАММА ТЭФФИ!»
– Треба “ся”, Гуськін, – сказала Теффі.
– Кого-о?
– Треба “ся”. “Выдающаяся”.
– Ну, нехай буде “ся”. Хіба я сперечаюся. Щоб справа розійшлася через такі дрібниці? Можна написати: “УСПІХ, ЯКИЙ ПОТРЯСАЄТЬСЯ!”
– Не треба “ся”, Гуськін.
– Тепер вже не треба? То “ся”, то не “ся”. Дамські нерви.
Танцювали. Плакали. Їли холодець.
Потім з тарілкою, на якій були котлети по-київськи, до Тефі підійшов Бунін і раптом запитав:
– Так все ж таки, чому кот-лета, а не кішка-зима?
Присутні сумно посміхнулися. Це була фраза із давнього оповідання Теффі “Взамін політики”. У ній гімназист ставив дурні запитання: “Чому кот-лета, а не кішка-зима? Чому гімн-азія, а не гімн-африка? Чому біло-курий, а не чорно-пітухатий?..”
Запитання гімназиста розпалювали уяву. Сталося це й зараз. Вертинський, дивлячись на Олексія Толстого, запитав:
– А чому Толст-ой, а не Толст-ой-ой-ой-ой?!
Усі розсміялися, тому що до темпераменту Толстого дуже пасувало саме це “ой-ой-ой!” і запитання взамін політики спочатку посипалися одне за одним: “Чому прима-донна, а не прима-повія?”... “Чому Мос-ква, а не Мос-бре-ке-ке!”... “Чому “Сєвєр-янін, а не Сєвєр-манін?”...
Але згодом подібні запитання вичерпалися, усі німо, немов у прострації, втупилися одне на одного, доки Теффі не запитала: “А чому, власне, більшо-вик, а не менше-марусь?”
