ДО РЕЙСТАГУ НЕ ДІЙШОВ КІЛЬКА МЕТРІВ...
Під час окупації рідного села Іванівка фашистами п’ятнадцятирічний Іван Богаченко всупереч материнським вмовлянням подався у савранські ліси партизанити. В той час його батько, брат Леонід і двоюрідний брат, тринадцятирічний син полку Іван Тіхов били фашистів та несли тягар фронтового життя. Відчайдушний та меткий підліток завжди був готовий виконати будь-яке бойове завдання. Часто сам просився у розвідку. Беручи участь у багатьох боях, хлопець підносив снаряди до гармат та косив ненависного ворога з трофейного “шмайсера”. Кілька разів юний партизан отримував легкі поранення. Але після перев’язки Іван знову поспішав у бій. Найбільш кровопролитні баталії з ворогом проходили на Савранщині з літа 1943 року і до самого звільнення півночі Одещини радянськими військами у березні 1944-го.
Невдовзі вісімнадцятирічний Іван Богаченко добровільно прийшов у польовий мобілізаційний військовий комісаріат і разом з односельчанами поповнив поріділі ряди фронтовиків.
Після закінчення короткострокових двонедільних курсів молодших командирів Іван був призначений командиром взводу. Фронтові будні сержанта Івана Богаченка розпочалися із звільнення станції Бахмач. Потім у вирі численних кровопролитних боїв пройшли міста і села України, Білорусії, Прибалтики. Часто траплялося, що лише швидкий рух передових червоноармійських підрозділів рятував від жахливої смерті жителів цілих сіл та містечок, яких есесівці зачиняли у дерев’яні будівлі для спалювання живцем.
Після звільнення Польщі бійці Другого Білоруського фронту успішно форсували Одер і захопили плацдарм уже на німецькій території. Дивом врятувавшись у крижаній воді і зберігши гармати, Іван Богаченко зі своїм взводом відбивав численні ворожі атаки.
Особливо жорстокою і кровопролитною була битва за Берлін. Коли вже було видно геть пощерблений осколками та кулями Рейхстаг, старший сержант Богаченко разом зі своїм старшиною отримав наказ почепити на його верхівку червоний прапор. Під шквальним вогнем німецьких кулеметників та снайперів бійці перебіжками стали просуватися до рейхсканцелярії. Але лічені метри не дійшов до цілі простий іванівський хлопець разом зі своїм побратимом. Вибухова хвиля накрила Івана Богаченка, посікла осколками, а скалічене тіло завалило уламками будівлі. Санітари побачили відірвану ліву ногу, яка виглядала з-під купи цегли, врятували бійця від вірної смерті.
Довгих два роки провів фронтовик на шпитальному ліжку, перенісши низку важких операцій. Додому повернувся інвалідом другої групи з орденами Вітчизняної війни І ст. і Червоної Зірки та медаллю “За відвагу” на вибіленій гімнастерці. Батько з братом також були дома. На жаль, важкі поранення, отримані на фронтах, звели у могилу бойового офіцера, майора запасу, брата Леоніда Богаченка. З почестями його поховано на сільському цвинтарі.
Важкі поранення та інвалідність не завадили Івану Богаченку приступити до мирної сільськогосподарської праці. Він одружився і перебрався жити до дружини у Бобрик Другий.
Лейтенанту у відставці Івану Миколайовичу Богаченку і сьогодні не дають спокою наслідки фронтових поранень. Але він мужньо бореться з недугами і радіє кожному прожитому дню.
Юрій ФЕДОРЧУК, Любашівський район
МАЄ СВІЙ ПОЧЕРК
Під час окупації рідного села Іванівка фашистами п’ятнадцятирічний Іван Богаченко всупереч материнським вмовлянням подався у савранські ліси партизанити. В той час його батько, брат Леонід і двоюрідний брат, тринадцятирічний син полку Іван Тіхов били фашистів та несли тягар фронтового життя. Відчайдушний та меткий підліток завжди був готовий виконати будь-яке бойове завдання. Часто сам просився у розвідку. Беручи участь у багатьох боях, хлопець підносив снаряди до гармат та косив ненависного ворога з трофейного “шмайсера”. Кілька разів юний партизан отримував легкі поранення. Але після перев’язки Іван знову поспішав у бій. Найбільш кровопролитні баталії з ворогом проходили на Савранщині з літа 1943 року і до самого звільнення півночі Одещини радянськими військами у березні 1944-го.
Невдовзі вісімнадцятирічний Іван Богаченко добровільно прийшов у польовий мобілізаційний військовий комісаріат і разом з односельчанами поповнив поріділі ряди фронтовиків.
Після закінчення короткострокових двонедільних курсів молодших командирів Іван був призначений командиром взводу. Фронтові будні сержанта Івана Богаченка розпочалися із звільнення станції Бахмач. Потім у вирі численних кровопролитних боїв пройшли міста і села України, Білорусії, Прибалтики. Часто траплялося, що лише швидкий рух передових червоноармійських підрозділів рятував від жахливої смерті жителів цілих сіл та містечок, яких есесівці зачиняли у дерев’яні будівлі для спалювання живцем.
Після звільнення Польщі бійці Другого Білоруського фронту успішно форсували Одер і захопили плацдарм уже на німецькій території. Дивом врятувавшись у крижаній воді і зберігши гармати, Іван Богаченко зі своїм взводом відбивав численні ворожі атаки.
Особливо жорстокою і кровопролитною була битва за Берлін. Коли вже було видно геть пощерблений осколками та кулями Рейхстаг, старший сержант Богаченко разом зі своїм старшиною отримав наказ почепити на його верхівку червоний прапор. Під шквальним вогнем німецьких кулеметників та снайперів бійці перебіжками стали просуватися до рейхсканцелярії. Але лічені метри не дійшов до цілі простий іванівський хлопець разом зі своїм побратимом. Вибухова хвиля накрила Івана Богаченка, посікла осколками, а скалічене тіло завалило уламками будівлі. Санітари побачили відірвану ліву ногу, яка виглядала з-під купи цегли, врятували бійця від вірної смерті.
Довгих два роки провів фронтовик на шпитальному ліжку, перенісши низку важких операцій. Додому повернувся інвалідом другої групи з орденами Вітчизняної війни І ст. і Червоної Зірки та медаллю “За відвагу” на вибіленій гімнастерці. Батько з братом також були дома. На жаль, важкі поранення, отримані на фронтах, звели у могилу бойового офіцера, майора запасу, брата Леоніда Богаченка. З почестями його поховано на сільському цвинтарі.
Важкі поранення та інвалідність не завадили Івану Богаченку приступити до мирної сільськогосподарської праці. Він одружився і перебрався жити до дружини у Бобрик Другий.
Лейтенанту у відставці Івану Миколайовичу Богаченку і сьогодні не дають спокою наслідки фронтових поранень. Але він мужньо бореться з недугами і радіє кожному прожитому дню.
Юрій ФЕДОРЧУК, Любашівський район
