Легенда про сьогоднішнє свято – гарна і неймовірно сумна. Дуже давно, у ІІІ столітті н.е., в римському місті Терні жив священик Валентин. Тоді правив імператор Клавдій ІІ, він забороняв воїнам одружуватися, щоб вони думали тільки про ратні подвиги. Валентин не побоявся піти проти цього твердого рішення: таємно вінчав легіонерів із їхніми дамами серця. Мирив закоханих, писав любовні листи за тих, хто не володів словом. За це і опинився у в'язниці. Там сам потрапив до любовного полону, закохавшись в доньку наглядача. Стратили його 14 лютого 269 року. Символічно, але дата страти збіглася із римськими урочистостями на честь Юнони – Цариці богів, покровительки шлюбу і народження. Пізніше настоятель Валентин був канонізований, теж став заступником усіх закоханих. Цього дня усі подарунки мають форму серця.
Напередодні свята ми зустрілися і говорили про «сердечні справи» із відомою в Одесі жінкою – доктором медичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, директором Одеського центру мікрохірургії ока Галиною Юхимівною ВЕНГЕР.
– Галино Юхимівно, як Ви познайомилися зі своїм чоловіком – теж, до речі, відомим хірургом Віленом Феодосійовичем Венгером?
– У моїй далекій юності, приїхавши з Миколаєва, я вступила до Одеського медінституту, хоча медиків у нас в сім’ї не було. Займалася художньою гімнастикою, навіть була майстром спорту зі стрибкової акробатики. Часто ходила на танці. Тоді до нашого інституту запрошували й курсантів із вищої морехідки. Гарні, стрункі, в ефектній морській формі... Багато дівчат мріяли познайомитися. Але... на перший тур вальсу мене запросив хлопець у звичайному костюмі. Станцювали. Він залишився стояти біля мене. Наступний танець знову із ним... Я бачила, як деякі курсанти з “вишки” поглядали у мій бік і навіть робили спроби підійти до мене, але щось зупиняло їх... Що саме? Очевидно, мій партнер усім своїм виглядом дав зрозуміти, що інших претендентів бути не може... А він був високим, сильним, атлетично складеним юнаком – багато хто просто не ризикував підійти до нас... Так ми познайомилися із Віленом. Потім, як у всіх, зустрічі, побачення. Коли я була на другому курсі, ми одружилися. Причому, розписалися ми саме 14 лютого.
– Спеціально підгадали до Дня закоханих, чи просто випадковість?
– Тоді в Радянському Союзі ніхто не відзначав цей день, багато хто навіть не підозрював про його існування. Ми обрали суботу, оскільки починалися зимові канікули. Мені тоді “стукнуло” 18 років... А наш сімейний побут нічим не відрізнявся від інших: телевізор був не в кожного, про мобілки, комп'ютери ніхто й не чув. Зате молодь вміла повеселитися. Відзначали усі свята, ходили на демонстрації. Мій чоловік грав практично на всіх інструментах. Пам'ятаю, джаз тоді був заборонений, але Вілен свій оркестр назвав “музичним квартетом”. Пройшло. У нас було багато друзів, із деякими сім’ями дружимо дотепер. Чоловік дарував мені квіти, щоправда не так часто, як хотілося б. Зате із ним ніколи не було нудно. Як правило, намагалися завжди бути разом: і на пляжі, і в бібліотеці, й на вечірках. Нам навіть не було тісно в одній невеличкій квартирці з батьками.
– Тобто, сімейний човен вміло обходив усі рифи…
– Схоже, що так. Хоча, звичайно, побут вимагав зусиль з обох сторін... Рахували кожну копійку стипендії. Вілен підробляв, акомпануючи у спортзалі. На четвертому курсі в мене народилася перша дитина (донька), а через 10 років – друга (син). Доводилося розриватися між роботою, захистом дисертації та дітьми. Але ми із Віленом усе встигали, із усім справлялися. Усе робили разом – базар, прання, обіди, прогулянки із дітьми. Цього вміння, до речі, часто не вистачає сьогоднішній молоді.
– А як взагалі сьогодні молоді люди ставляться до кохання, чи вміють берегти це високе почуття?
– Мені здається, порівнювати два різних покоління в принципі не зовсім толерантно. Мовляв, а ось за наших часів було інакше... Зрозуміло, що було й буде по-іншому. Сьогодні в молодих інші поняття й принципи. Вони вважають, що спочатку потрібно пожити разом, пізнати один одного, а потім уже йти до загсу. І осуджувати їх за це, мабуть, не варто. Адже і нас свого часу не розуміли. Наприклад, у ті роки мого чоловіка ледве не виключили з медінституту за стильну зачіску “кок”, вузькі “дудочки” і дерев'яні ґудзики на куртці. Сьогодні молодим цього не зрозуміти, і чудово!
У той же час не можна уявляти життя суцільним святом, тоді й кохання буде довговічним, а почуття не охолонуть навіть у тріскучі морози.
– Чи є в зоряної пари спільне хобі?
– Звичайно, є! Я дуже люблю рибалити, сидячи в човні, й до цього захоплення мене спровокував мій чоловік. Він, до речі, досвідчений аквалангіст, і нас захопив водною стихією. Ми з донькою полюбляємо водні лижі.
Є ще одне сімейне заняття – вирощування квітів, причому скрізь – у кабінетах, будинку, на дачі. Потім ми часто даруємо їх друзям. Квіти у нас дуже добре ростуть, тому що все живе любить ласку, турботу, увагу. Багато чим хотілося б зайнятися ще, та час не дозволяє… Тому на майбутнє я склала три програми: коли вийду на пенсію, буду багато читати, регулярно ходити в кіно, театри, вишивати і плести.
– А хто у вас головний кухар в сім’ї?
– Переважно, готуємо усі, навіть зять виявився із кулінарними здібностями. Щоправда, у Вілена це виходить гірше, ніж у інших, переважно його майстерність завершується яєчнею. Я ж люблю кухню, готую салати, страви із риби, креветок.
– Ось Ви й відкрили секрет своєї молодості та краси, напевно дотримуєтеся дієти?
– Жодних дієт. Просто я завжди дуже рухлива, веду спортивний спосіб життя. Не даю волі “калорійним думкам”... До косметолога ніколи не ходила. Не знаю, можливо, це й погано, ніколи зайнятися собою. Вмиваюся водою з-під крана, звичайним туалетним милом, плюс, звичайно, трохи крему. Ось і всі мої секрети. Якщо чесно, то я не розумію жінок, які пропадають у косметичних салонах, а тим більше роблять пластичні операції. Останнє взагалі не рекомендую робити без особливої необхідності. Знаєте, є крилата фраза – серце не має зморщок… Якщо йдеться про справжнє кохання.
