Сьогодні в нашому суспільстві мусуються такі проблеми, як розкол української нації, поділ України на Схід та Захід, існування серед населення проросійських та прозахідних настроїв. Закономірно, що активне обговорення проходить напередодні виборів: це надто вигідні спекулятивні теми, за допомогою яких по¬літичні сили намагаються додати до свого активу кілька зайвих відсотків.
До їхнього числа належить і питання щодо статусу російської мови. Проте не все так просто з мовною проблемою. Вона не настільки спекулятивна й тимчасова, як хотілося б тим, хто сьогодні стверджує, що її взагалі не існує. Саме це, до речі, заявив і президент, говорячи, що в Україні створені необхідні умови для розвитку всіх мов. Скоріше, мовна проблема для влади – «фішка», яка дозволяє постати в образі провідників української ідеї, рятівників національної єдності.
І, звичайно ж, тільки-но Партія регіонів виписала у своїй передвиборній програмі надання російській мові статусу другої державної, це стало приводом для жорсткої критики регіоналів. Відразу на них був навішений ярлик «проросійської сили», «розкольників» та «антиукраїнців». Висунуто аргументи: мовляв, українська мова буде ущемлена, і не слід другою державною робити іноземну. Навіть дивно, що російська раптом стала для нас неприродною, чужою. Адже її вважають рідною близько половини українців, а розуміє – майже все населення. Будь-яка неупереджена людина погодиться, що визнання державного статусу за нею – потреба величезної частини громадян нашої країни. І в категоріях демократії вони мають на це повне, незаперечне право.
Мовна проблема сьогодні захлиснула й переплела між собою багато сфер суспільного життя: політику й право, культуру й міжособистісне спілкування. Куприн колись сказав: «Мова – це історія народу. Мова – шлях цивілізації». Україна – країна двомовності, а отже, ущемлюючи одну мову, ми нівелюємо значення й потенціал громадян, для яких рідною є інша. Йдеться про численне російськомовне населення. Після розпаду Союзу питання мови для колишніх радянських громадян перетворилося в Україні на величезний знак питання. Колись мова міжнаціонального спілкування в багатонаціональній державі, російська, тепер позбавлена державного «імунітету», виявилася емігрантом на нашій землі. Замість юридичної «недоторканності», їй дістався не¬офіційний статус «мови вулиць і кухонь». Сьогоднішня дійсність – підтвердження цьому: чи то тенденція до вилучення її з судової сфери, освіти або виконання вітчизняними телерадіоканалами циркуляру про обов'язкове дублювання російських фільмів українською мовою.
Насправді ж обивателю не зрозуміло, навіщо, наприклад, українські субтитри до російських фільмів і телепрограм? До чого бланки державних документів винятково українською, якщо заповнюють їх все одно найчастіше російською? Чому ро¬сійськомовний викладач одеського або дніпропетровського вузу має читати лекції з фізики українською, знову ж таки, російськомовній аудиторії?
Ідея надання російській мові статусу другої державної не викликає відторгнення в українців. Неприйнятна вона для сьогоднішніх високих чиновників. Так, згідно з дослідженням, що проводилось у квітні 2005 року Київським міжнародним інститутом соціології й фондом «Демократичні ініціативи», 47,4% українців підтримують ідею викладання в школах російської мови у тому ж обсязі, що й української. Інше дослідження, проведене вже в грудні 2005 року Центром Разумкова, свідчить, що більшість українців підтримують законодавче врівноваження двох мов. За держстатус обох мов висловилися 37% респондентів, за збереження статус-кво (російської – як однієї з мов нацменшин, з вільним використанням у побуті) – 35%, за офі¬ційний статус російської в деяких регіонах (за держстатусу української) – 20,3%. За державний статус однієї лише російської (за офіційного статусу української в деяких регіонах) – 3%, за російську як єдину державну й офіційну – 0,8%.
Нинішня наша влада занадто заполітизувала цю проблему. Саме вона розпалює ситуацію, говорячи про те, що російська мова в статусі другої державної – це експансія чужої культури. Напрошується питання: що, вживання «нашої» чи «не нашої» мови стало «паролем» – наша людина чи не наша? «Погроза національній безпеці», «дестабілізація», «розкол українського народу», «ворожнеча серед українців різних національностей» – часто вживані поняття прихильників «чистоти української культури», коли дискутується питання про статус російської мови. Невже хтось у нас настільки невисокої думки про національний, інтелектуальний, культурний, історичний потенціал українців, невже настільки не поважають свій народ і не довіряють йому, що починають Західну Україну залякувати мовною «інтеревенцією» з боку російськомовного Півдня і Сходу? Цікаво, що б з цього приводу подумали Тарас Шевченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Марко Вовчок, Олександр Довженко й багато інших, хто писав обома мовами? Адже для них російська мова на території України ніколи не була іноземною. І, разом з тим, їх самобутній український колорит анітрохи не страждав від сусідства з ро¬сійською мовою. Не можна зомбувати людей «однобоким» патріотизмом.
Сьогодні цілий ряд «російськомовних» регіонів (Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Харківська області) чекають на надання російській мові статусу другої державної. І це не лише етнічні росіяни, а й люди інших національностей, які розуміють, що знаходити спільну мову вони можуть тільки за допомогою ро¬сійської. У цьому давно переконані за межами України. Російська – одна з офіційних і робочих мов ООН (поряд з англійською, арабською, іспанською, китайською, французькою). Вона стала основною мовою спілкування в СНД. Тим більше, що використання декількох державних мов перевірено практикою багатьох цивілізованих країн. Близько 80% держав юридично не «сидять» на одній титульній мові. В 42 країнах – по дві й більше офіційні мови (Бельгія, Швейцарія, Фінляндія, Кіпр, Канада, Індія, Афганістан та інші).
Лідер Партії регіонів Віктор Янукович на IX партійному з'їзді підкреслив, що вирішення мовного питання допоможе ліквідувати існуючий розкол у суспільстві. «Ми не ділили Україну на «нашу» й «не нашу», проте саме ми зупинимо цей згубний процес», – відзначив він. Надання російській мові статусу другої державної не порушить національної ідентичності українців. У нас немає й не має бути домінуючих націй.
На жаль, в Україні існують певні правові труднощі. Культурно-мовні нюанси регламентуються Конституцією, Законом «Про мови в Українській РСР" (1989 рік), Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, ратифікованою у нас. Та багатьма іншими нормативно-правовими актами. Розмитість і неоднозначність їхніх положень дозволяє трактувати ці документи по-різному, залежно від поглядів і політичних уподобань. Крім того, Закон про мови, прийнятий ще 1989 року, не враховує низки нових реалій і не в усьому відповідає міжнародним та європейським нормам у сфері прав людини. Мовне питання – прерогатива парламенту. Тому прихід до нього саме Партії регіонів дає надії на швидке вирішення мовної проблеми на законодавчому рівні.
Лідер регіоналів неодноразово відзначав, що рішення питання про надання російській мові статусу другої державної в новому парламенті не займе багато часу. Він повідомив, що Партія регіонів буде ініціювати цей процес.
Дарина МАЛИНОВСЬКА
Сплачено з виборчого фонду партії
