До культурно-історичної пам’яті Одеси будинок по вулиці Князівській, 27, увійшов як “особняк Буковецького”, нерозривно пов’язаний з ім’ям Івана Олексійовича Буніна. Майбутній Нобелівський лауреат жив тут з дружиною Вірою Миколаївною Муромцевою з осені 1918-го до 26 січня 1920-го, дня свого від’їзду з Одеси – і з Росії. Назавжди.
Проте і за “добунінського періоду” особняк був відомий своїми “четвергами”. До художника Євгена Буковецького приходили колеги і друзі – В. Заузе, В.Куровський, Б. Егіз, О. Федоров та інші. Не лише на “четвергах” бували, можливо, сусіди Буковецького – П. Нілус, який мешкав на горищі цього ж будинку, і Т. Дворников, який мешкав на Князівській, 21. Горище Нілуса описане в оповіданні Буніна 1916 р. “Сни Чанга” – “...теплый, благоухающий сигарой, устланный коврами, уставленный старинной мебелью, увешанный картинами і парчовыми тканями”.
Життя на Князівській описано Іваном Олексійовичем Буніним в хроніці “Окаянные дни”. Тепер в особняк Буковецького приходили вже до Буніна. Читаємо: “13 апреля. Вчера долго сидел у нас поэт Волошин. 19 апреля. Був А.М. Федоров. 20 апреля. Вчера с видом заговорщика, пришел А.В. Васьковский. 2 мая. Были Овсянико-Куликовский и писатель Киппен. 27 мая. Был Н.П. Кондаков”. Часто бував Валентин Катаєв – молодий поет, учень Буніна. Через багато років він розповів про свої візити і спілкування з письменником у мемуарному романі “Трава забвения”. Буніну були надані три кімнати нижнього поверху. Заходили до квартири не з парадного (зачиненого), а з чорного ходу. Відчиняла усе ще чепурна покоївка. Зайдемо... “Барские комнаты с массивными полированными дверями, с отлично натертым паркетом, теплыми мраморными подоконниками венецианских окон, с высокими чистыми потолками, отражающими зелень белых акаций, которыми была обсажена тихая аристократическая улица”. Вікно робочого кабінету Буніна виходило у двір.
У дворі росли дерева, за якими спостерігав письменник “12 апреля. Ночью лил дождь. День серый, прохладный. Деревцо, зазеленевшее у нас во дворе, побледнело. 25 апреля. День солнечный, почти такой же холодный, как вчера. Облака, но небо синее, дерево во дворе уже густое, темно-зеленое, яркое. 4 мая. Погода улучшается. Двор под синим небом, с праздничной весенней зеленью деревьев, с ярко белеющей за ней стеной дома, испещренной пятнами тени”.
Іван Олексійович часто і подовгу гуляв містом, а повернувшись на Князівську, записував побачене... “ Сейчас (8 часов вечера, а по “советскому” уже половина одиннадцатого) закрывал, возвратясь с прогулки ставни: ломоть месяца, совсем золотой чисто блестит сквозь молодую зелень дерева под окном на очистившемся западном небе, тонком и еще светлом. Вышел в семь, поминутно дождь, похоже на осенний вечер. Прошел по Херсонской, потом завернул к Соборной площади. Еще светло, а уже все закрыто, все магазины, – тягостная, тревожащая душу пустота. Пока дошли до площади, дождь перестал, шел к собору под молодой зеленью уже зацветших каштанов, по блестящему черному асфальту. А в соборе венчали, пел женский хор. <...>...все было так прелестно, что, слушая и глядя, очень плакал”. Це вечір 21 квітня 1919 року...
Сьогодні на будинку – меморіальна дошка. Ошатні венеціанські вікна, закритий на ключ парадний вхід. У дворі кілька дерев, одне з них цілком може бути тим “деревцом”, про яке писав Іван Олексійович Бунін. Вулиця, яку Валентин Петрович Катаєв назвав “аристократичною”, справді, не справляє зараз такого враження, – у кожному разі, навколо будинку № 27. Але сам особняк Буковецького зберігає сліди колишньої краси, кроки і голоси тих, хто жив і бував тут…
