Було це перед третім туром президентських виборів. В маршрутці, яка їхала з Одеси до Саврані, хто дрімав, хто тихо перемовлявся. А один хлопчик років шести-семи проводив таке собі “соціологічне” опитування пасажирів. То він цікавився, чи є собачка і як її звуть, то розпитував, хто і де працює. І за кого голосуватиме. Одна жінка й каже йому: “За тебе”.
А він їй на те: “Я ще малий. Ти кажи за кого: Ющенка чи Януковича?” Жінка ще своєї: “А ти хіба не хочеш бути Президентом, коли виростеш?”
– Ні. Я буду батюшкою.
Ця відповідь багатьох здивувала, а декого й приголомшила.
Після цього випадку у мене виникло бажання познайомитись з родиною, в якій росте такий цікавий хлопчик.
Сім’я Чумаченків із Саврані, як виявилося, нічим особливим від інших не відрізняється. Мати, Ольга Володимирівна, працює викладачем у дитячій музичній школі по класу фортепіано. Батько Сергій Сергійович – інженер-будівельник. У них є троє діток. Дві доньки: п’ятирічна Оленка та дев’ятирічна Катруся. І, вже нам зна¬йомий, Іванко, якому сім років.
При тому, що батьки клопочуться тим, щоб нагодувати, одягнути дітей, вони ще дбають про їхнє духовне та естетичне виховання, про розвиток здібностей. Наприклад, Катруся має нахил до музики й літератури. Вона пише вірші, казочки, маленькі оповіданнячка. Теми обирає найрізноманітніші. Це й про друзів, про явища природи, про своїх вчителів, про маму й тата.
У нехитрій дитячій творчості стільки щирості і любові до ближніх! Це її перу належать слова:
“Коли мама спить,
І берізка не шелестить…”
Дівчинка в своїй поезії розповідає, що матуся дуже втомлюється, тож коли вона засинає, дітки намагаються поводитися так, щоб “ніде не чути писку”.
Батько у віршах Катрусі постає добрим господарем і трудолюбом:
“Мій тато працьовитий,
ласкавий, ніжний, добрий.
Як сонечко засвітить –
Він зразу до роботи…”
Працьовитість Сергія Сергі¬йовича передалася і синові. Іванко навіть бідкався, коли в кінці березня задощило:
– Тату, коли ж ми город посадимо?
Найменшенька Оленька любить малювати. У неї вже є цілі зошити своїх робіт.
Повертаючись до теми, яка привела в цей дім, запитую Ольгу Володимирівну:
– Звідки у хлопчика бажання стати священником?
– Справа в тім, що я вже не один рік співаю у церковному хорі. Діти постійно ходять зі мною на служби. Їздили ми з ними і в Почаївський монастир, і в інші святі місця.
В домі є чимало духовної літератури, відеокасети.
Самі ж діти навперейми з натхненням розповідають про ці поїздки, про почуте й побачене.
А Ольга Володимирівна вже давно мріє створити дитячий хор духовної музики та пісні.
– Звідки це у Вас?
– Хоча я навчалася у звичайній школі, педучилищі, педінституті і була, як більшість представників мого покоління, далека від релігії, духовність в моїй душі проросла ще з дитинства. Моя бабуся Люба, по батьковій лінії, ще зовсім з раннього віку ходила до церкви за шість кілометрів, і співала на кліросі. За гарне навчання в школі їй подарували “Закон божий” та “Євангеліє”. Мене все життя вабило до духовного піснеспіву.
В хаті Чумаченків гамірно. Діти намагаються продемонструвати свої вміння, розповісти про все, що для них важливе. Катруся виконує музичну п’єсу на фортепіано, а Оленка в цей час коментує черговий зошит зі своїми малюнками. Іванка ж найбільше цікавить, як працює мій фотоапарат.
На прощання Ольга Володимирівна із сумом сказала.
– Я працюю з дітьми, і мене дуже турбує те, що в більшості з них на першому плані матеріальне, а духовність зовсім відсутня. Мені здається що в моральному плані ми їх втрачаємо.
