Жучка не любила людей. Ще коли була зовсім маленькою, чиїсь жорстокі руки відірвали її від теплого материнського живота, і вона опинилася на вулиці. Було нестерпно холодно і дуже хотілося їсти. Жалібно скавучала, бігала за чужими ногами, але її обминали чи відштовхували. І вона, розгублена і безпорадна, залишила будь-яку надію на порятунок. Згорнулася клубочком і затихла. Їй до всього було байдуже. А незабаром все кудись почало відсуватися, плутатися і зовсім потонуло у пітьмі...
Скільки часу пройшло, вона не знає. Раптом відчула якесь дивне тепло і невідомий їй досі запах. Вона здригнулася всім тілом і відкрила очі. Ще не могла зрозуміти, що її кудись несли, ховаючи за пазуху від холодного вітру, але стало так добре і безпечно, як було тоді, біля матері.
...Жучка і хлопчик подружилися. Вона підросла. Чорна шерсть з єдиною білою латочкою на лобі аж лисніла. Особливо вона любила, коли хлопчик, йдучи з батьком і матір’ю до річки, брав її з собою. Там так багато простору, волі!
Та одного разу він наказав їй: “Сидіти вдома! Сидіти”. А сам кудись пішов і довго-довго не повертався. Жучка засумувала. Вона відверталася від миски с їжею і чекала. Коли ж чекання ставало нестерпним – вибігала на вулицю, вдивлялася у перехожих, обходила всі знайомі навколо двору місця, де вони були разом, але свого маленького хазяїна не знаходила. А одного дня Жучка почула галас, побачила якихось людей і жінку, яка, тримаючи за лапи розірваного птаха, бігла з криком прямо на неї: “Це вона, вона краде курей! Вона тут завжди бігає!”.
Перелякавшись, Жучка щодуху кинулася додому. Але на неї щось впало і боляче притиснуло до землі. Не встигла опам’ятатися, як її схопили, за¬пхнули в мішок і повезли. Коли її викинули з машини, вже сутеніло. Навколо була незнайома місцевість і жодної живої душі. Жучка знову залишилась одна – налякана і знесилена... Вона не знала того, як хлопчик повернувшись із санаторію, шукав її по всій окрузі, як довго не міг заспокоїтися, втративши свого найвірнішого друга.
...Минуло два роки.
По селищу поповзли чутки про дику собаку. Розповідали, що забігла вона сюди з тих країв, де водяться вовки. І сама наполовину вовк. Від них запозичила силу, кмітливість і розум. На неї влаштовували засідки, ставили капкани. Але вона несподівано з’являлася зовсім в іншому місці, і з хазяйських дворів знову зникали кури, гуси, індики. Передбачити, де вона з’явиться наступного разу, було просто неможливо. Вона інстинктивно відчувала пастки і обминала їх, породжуючи нові перекази й легенди.
Розповісти докладно, як вона виглядає, ніхто не міг. Дехто бачив тільки її велике міцне тіло, вкрите густою чорною шерстю, що розпростувалося в стрибку, як потужна дружина, і зникало, ніби розчинялося в повітрі. І раптом, як вибух: собаку поранили. Більше місяця вистежували її мисливці у різних місцях. Вона ж і цього разу втекла, але залишила після себе кривавий слід. Та він несподівано обривався.
...Вона лежала в чагарнику, у дбайливо виритій норі, де нещодавно з’явилися на світ її щенята. Її тіло ставало важким і неслухняним. Біль пронизувала його наскрізь. Час від часу вона піднімала голову, щоб зализати рану. І від цього поруху ставало ще гірше. Її здавалося, що навколо все починало палахкотіти, вогонь накидався на неї, охоплював з лап до голови. Вона намагалася зірватися на ноги і – падала, поринаючи в якусь безодню. Тоді насувалося щось величезне, починали мерехтіти перед очима якісь малесенькі істоти, душили за горло, не даючи дихати. Вона марила. І в тому маренні вима¬льовувалися картини пережитого і вистражданого, важкого і зболеного, принесеного їй людьми. В той дуже тяжкий час вона зрозуміла: не треба шукати в людей порятунку.
...Раптом вона рвучко підняла голову, насторожила вуха, понюхала повітря і зрозуміла: сюди, на її лігво, насувається щось страшне і невідворотне. Треба було щось робити, щоб врятувати ці маленькі клубочки, що тицялися мордочками їй в живіт. Зібравши останні сили, вона стрибнула в один бік, в другий, заплутуючи сліди, і несподівано з’явилася на відкритій дорозі, привертаючи до себе увагу людей.
Це була облава. Зрозуміла, що вчинила вірно. Її відразу помітили, і все зосередилось на ній одній. Могла кинутися і безслідно зникнути, як колись, – вона знала, як це зробити. Але, на мить сховавшись, показувалася знову, відводячи людей все далі і далі від заповітного місця.
Та в цей ошалілий поєдинок людини і звіра підступно увірвався постріл. Вона різко рвонула вперед, осіла на задні лапи і – впала. З усіх боків до неї загрозливо наближалися люди. І тоді несподівано для всіх напружений простір розірвав відчайдушний крик. Вона побачила, як, навпростець дороги, відштовхуючи чужі руки, до неї хтось біг. Не хотіла здаватись, загрозливо загарчала і – розгублено вмовкла... На неї війнуло чимось вже забутим, близьким і рідним. А потім над нею схилилась білява голівка, вона відчула на собі теплі і знайомі руки. І її очі налилися невимовною тугою і благанням.
Він погладив її по голові, доторкнувся до її набряклого живота, і вони зрозуміли один одного. Вона вдячно лизнула його, ніби хотіла сказати: “Спасибі тобі, маленька добра людино. Все буде добре. Світ не такий вже й жорстокий”.
Хлопчик похоронив Жучку неподалік річки, де вони так любили гратися разом. А наступного дня пізно ввечері сусіди бачили, як він повертався звідкись додому брудний і подряпаний, а за пазухою вовтузилось щось живе і неспокійне. Це було п’ятеро Жуччиних цуценят, а одне із них – чорне, як вугілля, з єдиною білою латочкою на лобі...
