З італійською Венецією Вилкове порівнюване хіба що за великою кількістю води. Тут усього три вулиці, які мають бетонне перекриття. Решта – понад сімдесят кілометрів – це канали-єрики, якими безупинно снують човни-каюки або невеликі катери. Останні – основний засіб пересування.
За словами мера, до 1992 року Вилкове, незважаючи на обмежені можливості у плані земельних площ, було досить успішним промисловим містом. На його території розташовувалися сім переробних заводів, потужна автоколона, рибколгосп. Знаменно, у тутешніх водах мешкало 90 видів риб, у тому числі такі цінні, як білуга, севрюга, осетр, дунайський оселедець, сазан, сом, камбала. Лише один місцевий рибзавод виготовляв понад півсотні найменувань рибопродуктів, включаючи і червону ікру. Вилківські снасті та інші знаряддя вилову користувалися чималим попитом у промисловиків Прибалтики. На жаль, з гіркотою відзначив Віктор Поздняк, практично всі підприємства на сьогоднішній день збанкрутували. Їх викупили буквально за копійки. З'ясувати, хто і яким чином купував заводи неможливо. Господарі змінювалися багато разів, тому кінців не знайти. Навіть порт Усть-Дунайськ, розташований за 16 кілометрів від Вилкового, на межі краху.
– А як же люди виживають?
– Виручають дивовижні триярусні городи, де наші городяни вирощують дуже плідну і екологічно чисту полуницю. Сорти дібрані так, що ягоди збирають протягом двох і більше місяців. Ще висаджують унікальний сорт винограду "Новак", фруктові дерева, особливо айву. Остання має неповторний смак і аромат, що важливо для готування варення і всіляких компотів. Фрукти, як правило, обмінюються на картоплю, оскільки для неї місця на грядках немає. Частина земляків трудиться у приватних кооперативах рибного вилову. Таких створено півтора десятка, і ловлять вони в основному дунайку. Щоправда, куди йде риба – не зовсім зрозуміло. Податки до міського бюджету не надходять, як, втім, і від реалізації вилківського очерету (за деякими даними у Голландію, Німеччину, інші країни відвантажується продукції на суму 15 – 20 мільйонів євро).
– До речі, про бюджет. Який він?
– Бюджет міста мізерний. Його не вистачає, щоб покрити видатки на охорону здоров'я, утримання дитячих дошкільних закладів, шкіл. Про ЖКГ і говорити не доводиться. У цілому дефі¬цит становить майже півмільйона гривень. Вилківчани пережили дві серйозних повені – на Великдень і Першотравень. При нормі рівня води у Дунаї 155 сантиметрів у першому випадку ми мали 175-178 см, а вдруге 199 см. В підсумку було підтоплено 80 відсотків усіх дворів, вулиць і тротуарів. Заактовано майже тридцять випадків підтоплення житлових будинків, де збиток найзначніший. Майже на тиждень закрилися школи і дитячі садки. Довелося спішно створювати мобільні бригади на човнах з обслуговування соціальних груп населення – 136 пенсіонерів, переважно лежачих і які не мають родичів. Справа доходила навіть до евакуації населення. Підготували 30 ліжок у міській лікарні і ще тридцять у Кілійській. Власними засобами усунути наслідки повеней ми не можемо. З наявних крихт придбали лише 15 пар великих чобіт, роздали їх медикам, пожежникам, міліції, соціальній службі на випадок крайньої потреби. Звернулися по допомогу до облдержадміністрації. Поки що чекаємо. Сподіваємося на кошти зі стабі¬лізаційного фонду. Без ремонту доріг, тротуарів, кладок та інших об'єктів ніяк не обійтися.
– Загроза місту минула?
– Ні. Рівень води тримається на позначці 172 сантиметри при нормі 155. Якщо вітер поверне у наш бік, то, самі розумієте, що вилківців чекає нове випробування.
– Які плани мерії щодо відродження і подальшого розвитку міста?
– Без інвестицій нам не обійтися. Вилкове вкрай має потребу у благоустрої і ремонті доріг, будівництві сучасних готелів, розвитку зеленого туризму, переробної промисловості, яка обслуговує індустрію відпочинку і розваг. Розглядаємо будь-які пропозиції. Зокрема, зараз вивчаємо проект іноземної фірми про створення великого ігрового центру з котеджами, казино, кортами тощо. Маємо намір навести елементарний порядок у земельних питаннях. Дехто, в обхід мерії, вже встиг розбазарити майже тридцять великих ділянок у місті і на островах. Є окремі власники-варяги, які мають до чоти¬рьох гектарів землі, але, на відміну від корінних жителів Вилкового, не сплачують податки до місцевого бюджету. Вони сподіваються швидше приватизувати землю і вигідно продати третім особам. По різних телевізійних каналах раз у раз транслюється реклама про продаж на такому-то острові Вилкового 20 соток землі за 135 тисяч доларів США, на іншому – за сто тисяч євро. Ми намагаємося установити таких господарів. З цією метою направили навіть матеріали до Генеральної прокуратури України. Дійшло до того, що теперішній адмінбудинок міськради, де свого часу містилася одна з філій банку "Україна", що розвалився, теж нібито продано за сміховинну ціну і нашій команді пропонують залишити його. Хлібозавод чомусь передано в оренду без конкурсу і без аукціону. Будинок рибалки у центрі міста взагалі дістався одному з ділків безкоштовно, на підставі сумнівного договору. Такого запеклого неподобства і безвідповідальності у своєму житті не зустрічав і не бачив.
– Вікторе Олександровичу, судновий хід Дунай-Чорне море або іншими словами український Босфор перебуває у безпосередній близькості від міста. Яке ставлення у вилківців до ідеї продовження робіт тут, маю на увазі прокладання другої черги каналу?
– Сторічні рибалки стверджують, що півторакілометровий прохід з Дунаю у Чорне море через гирло Бистре найбільш підходящий. Морське дно у цих місцях глибоке – 18-20 метрів. Якщо не допускати замулювання глибоководного каналу (нині глибина впала до 2 метрів і 60 сантиметрів) – вигода безперечна. Як стверджують місцеві рибалки, після введення першої черги суднового ходу по гирлу Бистре удвічі-тричі зріс вилов дунайського оселедця. Більше стало риби інших видів, зокрема, великих. Я не кажу про нові робочі місця для вилківців, збори за прохід суден. Сусідня Румунія має цілих три судноплавних канали і шкоди природі у цьому ніхто не вбачає.
– Якщо мова зайшла про природу, хочу запитати і про Дунайський біосферний заповідник, інформаційний центр якого розташований у Вилковому. Що змінилося з його створенням?
– Якщо говорити щиру правду в очі, 95 відсотків неселення нашого регіону дуже і дуже невдоволене заповідником. Раніше люди мали на островах худобу, тримали від 5 до 10 голів рогатої живності. З приходом заповідника землі у них відібрали, звичайно, не стало і великої рогатої худоби. Її просто вирізали. Більше того, сьогодні всюди встановлено заборонні знаки. Сюди не ходи, туди не їдь, за це плати... У цій ситуації дехто більше думає про Європу і світ, ніж про власне населення, якому вкрай необхідна робота і кошти для свого існування.
Віктор Олександрович любить своє місто, земляків-вилківців. І ця любов взаємна. Вони обрали його мером. А він, хірург, який пропрацював багато років головним лікарем місцевої лікарні, а потім керівником обласної санавіації, повернувся до рідного міста, щоб відродити його...
На мій погляд, розмова з Віктором Поздняком може бути початком для серйозної розмови про проблеми і перспективи розвитку придунайського регіону. Я закликаю колег-журналістів, учених, екологів, всіх, хто не байдужий до цієї теми, висловити свої думки, судження, пропозиції, які можуть і повинні допомогти відродженню і процвітанню чудового краю на Дунаї.
