Елена Ананьева. Точка тишины. Поэма. Поэтический дневник, лирические эссе, фразы памяти. Одесса – Франкфурт-на-Майне, 2005
Поява нової книжки Олени Ананьєвої – це подія, яка, незалежно від рецензій і решти громадської реакції на неї, неминуче залишиться поміченою та помітною, бо в основі її – явище: непересічне, професійно самобутнє, створене зі сплаву класичної поезії, розкутої строфи закоханого в історію барда та всіляких м’юзиклових інтерпретацій.
У передмові до її попередньої книжки – “Карнавалы судьбы” – я вже писав, що Олена належить до того світу мистецтва, який, зароджуючись на межі поезії та живопису, створює особливу атмосферу духовного піднесення, ваблячи на райські луги свої всіх тих, хто, всупереч усьому, все ще вірить у святість таланту та творчості, в самодостатню непогрішимість Творця; а ще вона створює атмосферу вічного свята, спорідненого з тим, що невгамовно панує, когось підносячи, а когось душевно зневірюючи та зіштовхуючи, на Великій Мецці Відсторонених і Нерозкаяних – Монмартрі.
Сюжет поеми “Точка тишины” можна обрисувати кількома словами: це гріховно-божественне кохання Верховного Бога Зевса та спартанської цариці Леди; так-так, ще одне сучасне потрактування міфічної античної історії, але прочитане, сприйняте та витлумачене людиною від мистецтва, поеткою, що має ґрунтовну мистецтвознавчу підготовку, вміє кодувати своє світовідчуття прозою, поезією, живописними мініатюрами та музичним оранжуванням. І перш ніж розпочинати читання цієї поеми, слід звернути увагу на анотацію, або, може, точніше буде сказати, на своєрідну “настанову”, в якій мовиться, що в даному разі маємо справу з “фантазіями за мотивами Еллади”, і що це – “Авторська інтерпретація з піснями, одами, речитативом, танцями й іграми; з показом слайдів відомих художників, художніх творів живопису та скульптури на екрані, а також графічних творів сучасності на білих шатах героїв. Що перед нами власне “нові фантастичні герої – сплав давнини з модерном”.
Розумію, що будь-який прискіпливий читач тут-таки заперечить і авторці поеми, й авторові цих рядків, мовляв, у тому вигляді, в якому він цю річ нині сприймає, тобто у звичайній поетичній збірці, навіть попри появу в ній графічних зображень деяких героїв, він не може бачити ні слайдів, ні білих шат героїв із графічними творами на них, ані милуватися “скульптурами на екрані”.
Так, можливості традиційної збірки поезій у цьому сенсі обмежені, а проте поетчина настанова дозволяє коригувати наше сприйняття в тому сенсі, що остаточно автор реалізує себе в цьому творі тоді, коли той буде піднесено до досконалості сучасного мюзиклу. Так само, як, читаючи в поетичній збірці текст відомої пісні, ми майже підсвідомо намагаємося підігнати її рядки та строфи під ритм і мелодику допасованої до неї музики.
Далеко не все, що поетка хотіла висловити, закодовано в тексті; багато що, і, я б сказав, – головне, – слід “зчитувати” з підтексту. Що ж до основної філософської думки, то особисто я сформулював би її так: “Хто сказав, що любити слід богів? Просто любити слід так, щоб і коханий твій, і сама любов були божествені”. Ось чому спартанській цариці Леді її коханий Тиндарей здається прекраснішим, величнішим і божественішим, аніж сам повелитель богів Зевс. І не страшно, що кохання, яке нібито мусять спускати нам звище боги, так і не сходить до нас із небес. Насправді нічого в цьому сенсі з небес чекати не слід. Любов треба творити самим, причому тут, на землі, й за суто земними законами.
Ждала Леда любви с Тиндареем.
Так просила спустить
чувства свыше!
Видно, боги ее не жалеют:
Отошли, гимн души услышав,..
…але, “что со всеми – то с нею случится опять. Что позволено Богам, от людей не отнять”.
Наповнення стародавнього антично-еллінського сюжету новим змістом, ніби старовинного горняти молодим грайним вином, – прийом не новий. Але Олена Ананьєва наповнює його вином власного життя: власної любові, власного досвіду та терзань, власного світовідчуття... Зодягаючи все це в реалізм наших днів – суворих, розтерзаних примхами релігійних та політичних вождів, локальними війнами та відлунюючими вселенським болем терактами. Ось чому в сюжетно доповнюючі поему “Точка тишины” вірші “Здесь Спарта моя”, “Сущность заветная”, “Полночные этюды”, “Убили поэта, или Горькие плоды” несподівано, і водночас цілком доречно та психологічно вивірено вторгаються то фрагменти з офіційних повідомлень: “11 февраля, 2003 год. Из телевизионного репортажа: “США готовится к нанесению бомбового удара по Багдаду. В ответ на решение Джорджа Буша на объявление войны международному терроризму, по всей Германии прокатилась волна демонстраций протеста” (а протягом ось уже декількох років Олена Ананьєва мешкає в Німеччині, і те, що там відбувається, стосується її безпосередньо); то запис щоденника, зі звертанням до одеського поета й журналіста Анатолія Глущака: “Некоторые его замечания и пожелания я не забыла. “Елена, пора за дело, – писал он мне на выставке “За полчаса до весны”. “И сумку приготовь, море заиндевело, как тысячи проводов”, – цитировал поэтические строки молодого поэта Бориса Нечерды, с которым я тоже работала в газете. Вот и “собрала сумку в дорогу...” А еще написал: “Златокудрой Елене с пожеланиями быть первой Евой Европы”.
В цьому одна з особливостей поезії Олени Ананьєвої, сутність основного її творчого методу та поетичного прийому: круто замішувати чуттєву лірику на автобіографічному сприйнятті подій, а нібито локальні, майже побутові сюжети – пропускати через трагізм глобальної нестабільності цього світу. На перший погляд, поетка надто глобалізує потерпання власного ліричного героя, але якщо вдуматися... Хіба постійна підключеність кожного з нас до телевізійних, газетних, інтернетних та інших джерел всесвітньої інформаційної системи не перетворює нас не тільки на спостерігачів, уболівальників і співчуваючих, але якоюсь мірою і в співучасників усього того, що діється за вікнами наших квартир, наших кімнаток-сховків?
При цьому я навмисне не торкаюся тут техніки віршоскладання, ритму та рими окремих її поезій. Так, вони вільні, незациклені, не закуті в літературознавчі канони та постулати. Комусь така розкутість сподобається, комусь не дуже... Але кожен, хто уважно та вдумливо прочитає збірку “Точка тишины”, зрештою погодиться, що сприймати все написане Оленою Ананьєвою слід із тим же чуттєво-вселенським співчуттям, з яким воно створювалося.
