Про Одесу вже стільки написано, що кожна нова книжка про неї викликає поряд з інтересом і певну настороженість.
Не стала винятком і книжка відомого одеського письменника Віктора Файтельберга-Бланка та молодої журна¬лістки Тетяни Колісниченко «Золотой век Южной Пальмиры», яка нещодавно побачила світ у видавництві «Оптіум».
Але вже після прочитання перших нарисів переконуєшся, що у авторів є свій підхід до теми, свій стиль оповіді й вміння по-новому «оживити» навіть загальновідомі факти. Вони не скупляться на високий стиль, без якого важко, а, либонь, і неможливо піднести в усій красі всі достоїнства «перлини біля моря». В них Одеса асоціюється із «неистовым темпераментом, романтизмом, ярко выраженным рыцарским началом в кавалерах, таинственной прелестью дам, мистикой тайных свиданий...» В Одесі все своє, неповторне – вишукана архітектура, музика, танці, звичаї, вина й особливо, відмітна від усіх говірка, яку дехто несправедливо називає одеським жаргоном.
Ведучи читача від першорядних початків усього цього, автори, викладаючи біографію міста у період її «золотого століття», переконують читачів гранично доказово у тому, що: «На земле есть удивительные места, где небесная благодать сочетается с красотой человеческого творения, а богатство земных даров – с высотой подвижнического духа. Такова Одесса». А одесит – це три в одному: національність, спеці¬альність і ментальність. Адже не дарма наш класик і улюбленець Південної Пальміри Михайло Жванецький стверджує, що Земля така маленька, а Одеса така велика! З її площами, проспектами, бульварами, вуличками й сходами, парками, морем і повітрям... І, зрештою, людьми, з їхньою одеською філософією. І, на мій погляд, одним із головних достоїнств книжки є те, що автори розповіли про кращих з кращих творців історії Одеси, до вінка якої вплетені імена Осипа, Фелікса та Михайла де Рибасів, генералів Сабанєєва й Радецького, першобудівничого міста Деволана, градоначальників та губернаторів краю де Рибаса, де Ришельє, Ланжерона, Воронцова, Коцебу та інших.
Можна вважати, що завдання, поставлене авторами – продемонструвати велич і красу Одеси й привабити до нас ще більше мандрівників, які захочуть відкрити для себе «перлину біля моря», зрозуміти й прийняти її – виконано. Тим більше, що нариси розраховані на широке коло читачів, а не тільки на тих, хто займається історичними дослідженнями.
Про що змушує замислитися книжка? Про те, що золоте століття для нинішньої Одеси може настати тільки тоді, коли в душах і серцях її синів і доньок, і, насамперед, в людей державних, відродиться, а в їхні шляхетні діяння втілиться девіз, який сповідував вічний громадянин Одеси граф Строганов Олександр Григорович: «Благо Родины превыше всего». Він був написаний на родовому гербі Строганових. У таких патріотів Одеси ми маємо, саме маємо, навчатися вершити героїчне, переживати сумне й вірити в майбутнє, коли чаші на терезах долі трагічно тремтять. З висоти минулих десятиріч, сторіч вони закликають нас до совісті й тим самим викликають її муки, висвічують справжню сутність поняття про обов’язок, а не таку, що кон’юнктурно декларується із усіляких трибун.
Як актуальна сьогодні позиція Франца Павловича Деволана, яку він виклав навесні 1802 р. у листі до міністра торгівлі Миколи Петровича Румянцева, одержавши міністерську посаду: «Если правительство убеждено, что государственная польза требует окончания столь важного порта и устройства столь важного города, как Одесса, то должно поручить ее управление начальнику с обширною властью, человеку испытанной честности, глубокого ума и обширных сведений...» Як нам не вистачає нині саме таких начальників і не тільки в Одесі. А які співзвучні з нинішньою нашою невпорядкованістю слова де Ришельє, який поєднав у собі шляхетність і раціональність, заповзятливість і ощадливість, талант і натхнення, життєлюбство й безпосередність: «Я не должен, я не могу забыть, что если добрые мои намерения имели желаемый успех, если в чем-либо способствовал я ко благу Одессы и ее жителей, то ни к чему иному сам не обязан, как усерд¬ному и единодушному содействию моих сотрудников и граждан города». Воістину справжня слава й розумна скромність завжди йдуть поруч. На мій погляд, сторінки, які розповідають про Ришельє з його разючою працездатністю, який не користувався послугами особистого секретаря, є кращими в книжці.
Сьогодні, коли в Одесі постійно знищуються зелені насадження, широкому колу читачів буде корисно довідатися, що саме Ришельє зайнявся масштабним озелененням міста, вивчивши ґрунтові умови Одеси й околиць. Він виписав кілька видів рослин (тополя, ясен, бузина, бузок, абрикоса, вишня) і особисто зайнявся їхньою акліматизацією в умовах обмеженості прісної води й періодичних суховіїв, пилових бур. В його саду на Водяній балці (Дюковський сад) творилися дива. Ришельє дав кожній сім’ї саджанці акацій, щоб їх посадили уздовж вулиць. Коли він проїжджав по вулицях і бачив, що якесь деревце не полите, то зупинявся й з іронічною посмішкою говорив господарям будинку: «Ну вот, придется мне каждое утро поливать ваше дерево». Чи треба говорити, як такі вчинки нагадували одеситам про їхню причетність до всього, що вершилося в місті, відповідальність за його добробут.
Під час війни з Туреччиною у 1810 році імператор Росії Олександр І на короткий час заборонив вивозити зерно до цієї країни із чорноморських портів, серед них і з Одеси. Герцог Ришельє, розуміючи, якими непоправними бідами може обернутися заборона вивезення зерна з Одеси, невпинно доводив у Петербурзі абсурдність цього заходу. І стався безприкладний випадок в історії: торговельний флот воюючих держав вільно курсував між Одесою та Константинополем на вигоду ворогуючих сторін.
Подібних прикладів, які змушують міркувати читача над тим, якими ми були, які ми є, і припускати, якими ми, можливо, будемо, автори книги наводять у книжці чимало. Оцінюючи поведінку нинішніх високопоставлених осіб, мимоволі порівнюєш її з позицією Ришельє, яку він зайняв на той час, коли у 1812 році на Одесу звалилася чума, й місто опинилося у пеклі: порожні вулиці, плач дітей і лементи матерів, палаючі багаття, гори заражених трупів... І у цей тяжкий час Ришельє не намагався сховатися у безпечному місці, він входив до охоплених заразою будинків й втішав людей. Коли робітники, охоплені жахом, відмовлялися ховати трупи, герцог сам брав лопату й рив могилу.
У нарисах воскрешаються шляхетні діяння й державна мудрість Осипа Михайловича де Рибаса, Франца Павловича Деволана, Олександра Федоровича Ланжерона, Михайла Семеновича Воронцова, Олександра Григоровича Строганова та їхніх сподвижників.
У заключній главі «Пару слов на прощание...» Віктор Файтельберг-Бланк та Тетяна Колісниченко, підбиваючи підсумок «золотому століттю» Одеси, націлюють увагу читача на нову історію міста. Історію, яка гранично актуальна для нинішнього дня, як і та, про яку вони з любов'ю й високим почуттям відповідальності повідали у своїй добре ілюстрованій книжці.
