Нещодавно в Одеській обласній раді миру відбулась презентація третьої книги трилогії “Із небуття – в безсмертя” під назвою “Одеса – Берлін”, автором якої є полковий розвідник, почесний член Одеської обласної ради миру Яків Андрійович Савченко.
Цю майже завжди усміхнену людину незвичайної долі добре знають у багатьох колективах міста Одеси і області. Яків Андрійович – невтомний громадський діяч, який постійно несе слово правди про те, як кувалась Перемога, до учнів шкіл, студентів, молодіжних колективів.
Гірка чаша припала йому з дитинства. Батьки померли від голоду в трагічному 1932-му, а він, семирічний, з далекої Черкащини добирався на південь, де, як говорили, є хліб.
На одній із станцій уже під Одесою він попав в облаву на безпритульних дітей, і згодом його влаштували до дитячого містечка на четвертій станції Великого Фонтану в Одесі. Почалися його “університети”. Яшко був здібний до навчання, гарно співав. В червні 1941 року здав іспити на відділення вокалу в Київське училище культури, але все перекреслила війна. В 16 років Яків став партизаном, згодом підпільником, брав участь в обороні та визволенні Одеси, і тільки потім, у квітні 1944 року, став бійцем 248-ї Одеської стрілецької дивізії, з нею пройшов довгий шлях від Одеси до Берліна.
Полк Якова Савченка штурмував рейхсканцелярію, де, як вважали, перебував Гітлер. В цей день, 2 травня 1945 року, Якову виповнилось 20 років. “Якщо я перший вскочу до бункера схоплю Гітлера за горло, то про це буде говорити вся Одеса”, – подумав Савченко і, забувши про обережність, виявився попереду свого підрозділу, та черга німецького кулеметника зупинила його порив. “Він до вечора не доживе” – сказав хірург медсанбату, вийнявши з тіла розвідника близько 10 куль.
Але він вижив і повернувся в Одесу, правда, без однієї ноги, яку через гангрену відрізали ще в Берліні. Спочатку був відчай: кому потрібен каліка? Але він знайшов в собі сили перебороти долю, створити сім’ю, закінчити університет, захистити кандидатську дисертацію. Сьогодні, через 61 рік після пам’ятного травня 1945 року, ветеран війни, доцент Одеського регіонального інституту державного управлін¬ня НАДУ при Президентові України, кандидат історичних наук Яків Савченко в перших рядах бійців за правдиву історичну пам’ять, за мир і патріотичне виховання підростаючого покоління.
Яків Савченко – один з двох інвалідів війни в Одесі, які удостоєні рідкісного міжнародного ордена “Одолевшие судьбу”. Другим був відомий співак, народний артист України, Герой Соціалістичної праці Борис Зайцев, який кілька років тому пішов у вічність.
Для мене особисто книжка “Одеса – Берлін” особливо пам’ятна, тому що фронтові дороги Якова Андрійовича перетиналися з дорогами мого батька Павліченка Павла Порфировича, фронтовика, навідника артилерійської гармати, зв’язківця і розвідника. Звіривши записи в військовому квитку батька, який уже майже 30 років тому відійшов у потойбічний світ, інші документи, Яків Савченко згадав і розповів про зустріч і таким чином відкрив мені і моїй сім’ї ще одну сторінку пам’яті про батька, дідуся, прадідуся.
З сумом розповідав Яків Андрі¬йович про те, що, завершивши рукопис третьої книжки, він з гіркотою констатував, що з партизанського загону ім. Дзержинського він залишився один, а з розвідників 902-го полку, крім нього, в Україні ще Роман Ткачук. На другий день після здачі рукопису до видавництва прийшла звістка про смерть і цього друга-розвідника. Виправлення в рукопису вирішив не робити, хай живе друг на сторінках книжки, хай живуть ветерани – герої, які пішли із небуття в безсмертя.
Яків Андрійович налогошує, що без допомоги голови Одеської ради миру, Героя України Володимира Філіпчука, редактора-радника, члена президії обласної ради миру Миколи Подоляна, інших добрих людей її видання було б неможливим.
Спасибі Вам, Якове Андрійовичу, від дітей і онуків фронтовиків за те, що Ви кожного дня вершите подвиг, через біль навіть у тій нозі, що ампутована, Ви йдете до молоді, до людей утверджувати мир, порозуміння в душі кожної людини.
