Назва села Глибочок з вуст жителів району звучить по-різному: Глубочок, Глібичок. Коли ж запитати корінних мешканців, звідки пішла така назва, вони теж висувають різноманітні припущення: може тому, що перші поселенці, копаючи криниці, ніяк не могли добутися до води, так глибоко вона була під землею; а може тому, що коли подивитися он з тієї гори, то здається, що село й справді лежить десь глибоко в яру. Та ймовірніше тому, що посеред села й справді розташована глибока впадина, до якої збігаються всі сільські дороги. Дослідники ж ніяких пояснень з приводу цього не дають. Тож, шукаючи відповідь на запитання, кожен дотримується тієї версії, яка йому найбільше до вподоби.
Нині в селі нараховується 98 дворів, де проживає 225 чоловік. Входить село Глибочок до Полянецької сільської ради.
ПІД ДАХОМ ВЛАСНОГО ДОМУ
Їхати з райцентру десь у глибинку – це завжди задоволення. Бо це – віч-на-віч з природою, коли не потрібно ніяких слів, коли можеш стати десь серед лісу чи серед лану, підняти голову вгору, розкинути руки і відчути, як входить в тебе енергія сонця й вітру, запахів і звуків; бо це – спілкування з людьми, які обов’язково передають тобі щось зі своєї простої життєвої мудрості.
– А озимина хороша, хоч і морози он які були, – перериває мої міркування водій, розглядаючи поля, які, ніби для того, щоб похизуватися перед приїжджими чи перехожими своєю розкішшю, підбігають з обох боків до самої дороги.
– А он і Глибочок, – констатує він згодом.
Попереду й справді забіліли хати, повернуті до нас задніми стінами, ховаючи таким чином вхідні двері від холодних північних вітровіїв. Пригадалося, як ми приїжджали сюди взимку – тоді рідко кого можна було побачити на вулиці – всі ховалися по теплих домівках, а тепер, починаючи з весни, в хаті вже нікого не застанеш. Он видно, як біля однієї із них пораються люди. Це садиба семидесятивосьмирічної Л.К. Пчелінської. Овдовівши 14 років тому, Лідія Кирилівна прийняла до себе чоловіка з Молдови – Т.Г. Маковея. Важко сільській жінці без хазяїна в господарстві. А Терентій Георгійович виявився доручним до роботи, хоч вже дев’ятий десяток розміняв. Найбільша гордість Терентія Георгійовича – виноградник. Він ще здалеку кидається всім у вічі рівними рядами, розташованими на однаковій віддалі один від одного. Якщо треба когось із заїжджих направити до Маковея, то так і кажуть: це отам, де виноградник росте. Привіз чоловік із своїх щедрих теплих країв 250 саджанців. Зігріті турботою, прижилися вони на новому місці. Тепер, кажуть, такого вина, як у Маковея, в усьому районі не знайдеш.
– Дай, Боже, здоров’я, – відповідають хазяї на ваше привітання.
– Ви знову до нас завітали? А нам ось, бачте, внуки допомагають.
Звичайно, без сторонньої допомоги подружжю впоратися важко.
Виноградна лоза любить догляд, тоді і ягоди виростають великі, соковиті, ароматні – погляд не відведеш. Ті й інших турбот у господарстві вистачає.
Тримають старенькі ще й дві корови, свині, коня.
– А як же без хазяйства, – пояснює на наше здивування бабка Ліда. – Жити ж то якось треба. Он нового телевізора купили, що на кнопках. Внукам – мобільники. А без хазяйства – ніяк. На одну пенсію не проживеш.
А я знову подумки повертаюся до свого зимового візиту в село.
– Раніше, за колгоспних часів, були тваринницькі ферми, було багато техніки, землю ніхто на шматки не рвав, та й роботу всі мали, – запа¬м’яталася мені розмова з селянами. – Тоді й молодь в селі трималася. А тепер що їм тут робити? – виправдовували юнаків та дівчат глибочани. – Тільки підсобне господарство й виручає.
Має славу хазяїв в Глибочку і подружжя Таранюків. Тетяна та Федір хоч самі ще молоді, а господарювати вміють.
– Виручка від молока йде на дрібні потреби, – пояснює Тетяна, – а треба щось у хату купити – збуваємо поросят чи бичків. Та й ось птиця підсобляє, – відганяє жінка курей та качок, які, зачувши її голос, позбігалися з усіх кінців двору.
– А чим же годуєте таке велике хазяйство? – цікавлюся.
Очевидно, таке запитання видається Тетяні трохи дивним.
– Як чим? – перепитує. – На пай зерно маємо, заготовляємо сіно, з городів є запаси, – пояснює вона цілком зрозумілі для селян речі.
До нашої розмови час від часу приєднується декількома фразами Тетянин батько, Михайло Павлович, який приїхав до дочки в гості із села Кричунове сусіднього Любашівського району.
– Це зовсім поряд, – пояснює він. – Он через гору, – показує рукою. – Скрізь у селах однаково. Доглядаємо живність, шаруємо городи. Посезонно на полях підробляємо. Ото і все.
Не погодитися з цим не можна, бо ж не раз була і в селах сусідніх районів. Кидається у вічі те, що і селянські обійстя облаштовуються всюди однаково: хата, літня кухня, підсобні приміщення для худоби та птиці, сараї, криниця. Так зручніше господарювати.
– А діти куди до школи ходять? – переводжу розмову вже в інше русло.
– Алла – в Полянецьке, а Саші сім років, то він навчається тут, у нашій початковій школі, – пояснює Тетяна.
«ТРИ КИТИ» СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
Глибочанська початкова школа розташована в звичайній селянській хаті. Та, напевне, означення “сільська” у нашому випадку до неї вже не зовсім пасує, бо нині у селах, буває, такі житлові будівлі споруджують, що й хатою вже не назвеш.
Ця будівля нагадує часи Карпенка-Карого та Нечуя-Левицького. Правда, має вона і свої переваги. Товсті стіни взимку довго зберігають всередині тепло, а в спеку у класах прохолодно. Класів тут всього два, в яких навчається 14 дітей. Навіть не класів, а класів-комплектів: 2 – 4, які веде Г.В. Шкрабак, та 1 – 3, де вчителює П.М. Кисілевська. Обидві вчительки мають вищу освіту, великий педагогічний стаж. У розмові з ними про шкільні справи роблю висновки, що вони, по суті, своєю загальною ерудицією, освітянськими знаннями нічим не відрізняються від міських вчителів. Та й учні, з усього видно, не відчувають себе відірваними від життя, вони звикли до гостей – сюди часто приїжджають з Полянецької школи, з районного відділу освіти. Організовуються у школі зустрічі з ветеранами війни, зі знаними в районі людьми, проводяться різноманітні позакласні заходи.
Ніби все гаразд, а залишала школу з невтішним почуттям. Безперечно, часто саме із сільських шкіл виходять діти, які згодом стають і вченими, і відомими письменниками чи артистами. Але це не заспокоювало. Бо сьогодні школи не можуть обходитися лише українськими світлицями з вишитими рушниками та розмальованою піччю з горщиками, якими так гордяться сільські навчальні заклади. Звичайно, для вивчення народознавства така річ корисна. Але ж цього замало! Дітям потрібні комп’ютеризовані класи, обладнані навчальні кабінети і лабораторії, сучасні спортивні зали і майданчики. Тоді у глибочанських школярів навряд чи виникла б потреба під час перерви гратися (не маючи нічого іншого) перевернутою вверх “ногами” чищалкою, імітуючи нею роботу плуга, чому ми непередбачено стали свідками.
Є у селі і фельдшерський пункт.
– Ви нашого доктора шукаєте? – почула десь за спиною, шарпнувши за закриті двері сільської “лікарні”? – Так у нього обідня перерва, він он до магазину пішов, – охоче пояснює одна із жінок, що йшли вулицею.
– Напишіть про нашого Сергійовича в “ра¬йонці”, – впізнає нас друга жінка. – Добра він людина, безвідмовна, дай, Боже, йому здоров’я.
Володимир Сергійович Лисий працює в селі з 1967 року. Родом він з Голованівська. Закінчивши фельдшерсько-акушерське училище, приїхав у Глибочок за направленням. Думав – тимчасово, а виявилося – на все життя. Тут разом з дружиною збудували хату, виростили двох дітей. З медичної практики найбільше запам’яталося йому, як довелося вперше приймати пологи. Тоді ще зовсім молодий був, тільки училище закінчив.
– Як зараз пам’ятаю, – розповідає Володимир Сергійович, – родичі Валентини Шкрабак забили тревогу: вже води у жінки відійшли. Куди там вже було її везти. Аж потім, коли все пройшло нормально і приїхали лікарі з райцентру, я відчув, як з мене сім потів сходить, спадає напруження. А Галя, дівчинка, яка тоді народилася, нині в Одесі лікарем працює.
Звичайно, бути на селі фельдшером означає бути і гінекологом, і хірургом, і педіатром. Тобто лікарем широкого профілю. І з цими обов’язками В.С. Лисий справляється.
Найбільше непокоїть Володимира Сергійовича те, що сільчани звертаються по медичну допомогу вже у крайніх випадках. Тоді, як правило, виявляється, що хвороба вже задавнена.
– Це явище соціальне, – пояснює він. – Людей лякають незаплановані ними витрати. Адже лікування нині коштує недешево. У нашій лікарні є лише вкрай необхідні медикаменти, та й тих недостатньо.
– А взагалі-то селянам ніколи хворіти, вони увесь час зайняті роботою, – невесело посміхається – от хіба що взимку трохи розслабляються, – підсумовує фельдшер сказане вже у дворі, проводжаючи нас до хвіртки.
Згодом під’їжджаємо до сільського клубу. Як і очікували, він виявився закритим. Та особливого бажання заходити до приміщення і не було. Ще минулого разу те, що побачили, залишило гнітюче враження – обшарпані стіни, прогнила підлога, з усіх дірок тягнуло сирістю і цвіллю.
– На ремонт немає грошей, – пояснила тоді Наталія Дмитрівна Шкрабак, що працює на 0,5 ставки завідувачкою цього “культурного центру”. А як справи тут нині? А нині, як з’ясували потім у Полянецького сільського голови Галини Павлівни Корж, нічого не змінилось. Причина та ж сама – відсутність коштів.
Ось так. Освіта. Медицина. Культура. З історії знаємо, що по стану цих галузей завжди судили про ступінь розвитку суспільства. Що можна сказати в даному випадку? Не хотілося давати собі відповідь на це запитання. І ми їдемо далі.
...А навколо шаленіє літо, вирує квітами і садами, дурманить запахом липи. І здається, що десь високо в небі розгойдує вітер невидимі дзвони, розсипаючи навколо чарівні звуки. Який прекрасний світ навколо нас. І як часто ми його просто не помічаємо, заклопотані щоденними справами й турботами. А від цього так багато втрачаємо.
Від цих думок мене відволікає скупчення машин, що з’являються попереду.
– Бачте, скільки людей поприїжджало. І з Одеси, і з Києва, – коментує тим часом водій, приглядаючись до номерних знаків на автомобілях. – Ми теж зайдемо? – запитує, під’їжджаючи ближче.
Звичайно, бути у Глибочку і не зайти до відомого всім Сергія Таранюка – просто, як мовиться, гріх, і ми, знайшовши край дороги вільне місце, зупиняємося.
ГЛИБОЧАНСЬКИЙ ПРОРОК
Правда, Сергія Таранюка в районі називають не пророком, а ворожбитом. Але з таким визначенням він ніяк не погоджується.
– Ну який я ворожбит? Я ж не займаюся ворожінням. Можу напророкувати майбутнє як окремій особі, так і певному регіону, місту чи селу. А основне для мене – допомагати людям, – пояснює він.
Звертаються до Сергія хворі, і з сімейними бідами, з проблемами у бізнесі. Сказати, що він швидше всього виступає у ролі психолога, який вміє втілити надію, “запрограмувати” людину на те, щоб вона своєю наполегливістю, вірою допомагала сама собі, – це означає сказати ще не все.
– Все почалося, мабуть, з такого випадку, – розповідає Сергій. – Одного разу сусідка поскаржилася моїй матері, що у неї пропали гуси. Я, почувши цю розмову, підійшов і сказав, що гусей закрила у своєму обійсті така-то жінка. І, як виявилось, це було справді так. Я не можу пояснити, звідки у мене взялася така інформація, але в її правильності я був переконаний. І нині, коли мене про щось запитують, я в основному відповідаю спонтанно, відповідь надходить десь із підсвідомості, тобто не продумано мною.
Слід сказати, що Сергій нас приймає завжди залюбки. З журналістами він у дружбі. Он і з одеського телебачення у нього були, і з інших областей працівники ЗМІ ним цікавилися.
– Мені з вами теж цікаво спілкуватися, – каже він. – Ви даєте багато питань, причому таких, які примушують мене шукати відповіді, пізнавати самого себе. Окрім того, у мене є потреба “вилити” свої відчуття комусь і бачити, що тебе розуміють.
Цього разу Сергій показує нам багато нової літератури, яку він придбав. А ми, в свою чергу, пропонуємо сфотографувати його для газети.
– Я ж вам вже скільки разів казав, що не хочу цього робити, бо це своєрідна реклама, – протестує він, – я це вважаю зайвим.
Але зрештою, почувши пояснення, що ми будемо писати про Глибочок він погоджується.
– Я дуже хочу, щоб до нашого села була прокладена хороша дорога і щоб редакція мала таку машину, щоб не соромно було на ній з’явитися між людьми, – на завершення наших відвідин каже глибочанський пророк. А ми, кинувши оком на шикарні іномарки біля Сергієвого двору і свою стареньку обшарпану “Таврію” на двоє дверцят, радо сприймаємо це як пророкування.
Кажуть, дорога додому завжди видається коротшою. Але коли наша “запрограмована на заміну” машина вихопилася на полянецьку гору, з’явилося непереборне бажання вигукнути оте філософське: “Зупинися, мить, ти прекрасна!”. І хотілося, щоб ця мить тривала якомога довше. Ліси і сади, що розкинулися внизу, сприймалися зовсім не такими, як ми звикли бачити їх – незалежними, могутніми, що рвуться вітами у небо. Коли споглядала їх звідси, з висоти пташиного польоту, приходило усвідомлення того, що і це лісове диво, і зелені килими ланів – це наслідок праці в першу чергу тих людей, які живуть на цій землі у селах великих і селах неперспективних. І вони заслуговують на те, щоб їхній побут, їхнє життя теж було гарним. А це вже рівень державний.
