Віддавна так повелося, що Одеська духовна семінарія стояла осібно від усіх інших навчальних закладів. І хоча, скажімо, Інститут сухопутних військ, морехідне та художнє училища або медичний університет теж мають свої специфічні особливості, свої традиції та морально-етичні заповіді, все ж таки вони були і назавжди залишаться закладами світськими і суто професійними, в той час як у самій назві духовної семінарії закладено, запрограмовано й освячено її виняткову осібність, її особливу роль й особливе покликання у суспільстві. Адже тут готують тих, хто, пройшовши через горнило духовного самоочищення та змудрений Словом Божим; поєднавши світські закони з релігійними канонами, має формувати не просто церковно-духовну, але й у суті своїй високодуховну еліту нації.
Крім того, у свідомості безлічі людей, особливо старшого покоління, духовна семінарія все ще зринає, як заклад особливий, від держави та життя громадського і державного штучно відокремлений, оскільки і церква, і релігія, і християнські цінності так само штучно були витіснені комуністичною ідеологією з системи національних та громадсько-державних цінностей. Відтак і семінаристів ще недавно сприймали, як людей, від загального студентського руху та від мир¬ського буття відсторонених. Втім, до певної міри так воно і є – відсторонених. Але все ж таки в часи незалежної України громадянський та духовний статуси і семінарії, і семінаристів змінилися, як змінилося й місце та призначення в системі морально-етичних цінностей і духовних пріоритетів самої Християнської Церкви.
Перш ніж вдатися до цієї публікації, я зустрічався з кількома семінаристами та випускниками семінарій і духовних академій, і щоразу намагався дійти до витоку тих почуттів, які приводять того чи іншого сучасного юнака до семінарського класу, духовно-академічної аудиторії, до ряси священика і чернечого постригу.
Якщо виходити з того, що переважна більшість семінаристів – це діти священиків або церковнослужителів, то доля двадцяти¬трьох¬річного В’ячеслава Воронкова з міста Котовська є нетиповою. Його рідний батько служив старшим прапорщиком і загинув під час автокатастрофи, коли В’ячеслав був ще першокласником; вітчим його – кадровий військовий, медик за фахом. Та й мати теж має медичну освіту, хоча все життя пропрацювала в державних установах. Як бачимо, жодного зв’язку з церквою, та й особливо віруючим ніхто в родині не був.
Що стосується самого В’ячеслава, то за біографією своєю він нібито технарь. Після школи закінчив профтехучилище № 39, де отримав посвідчення водія 3-го класу, потім служив у ракетних військах, а після армії встиг певний час попрацювати охоронником в одному із закладів…
Здавалося б, на перший погляд, у житті його не відбувалося нічого такого, що спрямовувало б сучасного хлопця до суворого се¬мінарського послушання, до безкінченого, виснажливого заучування напам’ять величезної кількості молитов, священних історій, псалмів та житій, до умов життя у напівзакритому, суворо регламентованому навчальному закладі, яким завжди була і залишається семінарія; до покірного і безумовного прийняття церковних сказань, легенд і постулатів. І це в той час, коли тисячі твоїх ровесників живуть вільним, фізично та морально розкутим життям…
Тож коли після тривалої розмови, я нарешті прямо запитав В’ячеслава: “А все ж таки… мусило статися щось таке, що підштовхнуло вас до вступу в семінарію. Що саме?” І це не могло бути якимось хвилинним пориванням оскільки відомо, що під час вступу до семінарії вимагається знання молитов псалмів, уміння читати церковно-слов’янською канонічні тексти. А отже, кожен потенційний семінарист повинен готуватися до вступних іспитів упродовж кількох років, а до того ж, мати рекомендацію одного із священиків. І він несподівано відповів: “Це в мені ожив дух одного з моїх пращурів. Річ у тім, що мати моя походить з роду Петрашевських, її прапрадід був знаним іконописцем і служив при дворі графів Потоцьких саме в той час, як один із цього роду возводив Софійське диво в Умані. Мій двоюрідний дід Станіслав Петрашевський, з Піщаної Балтського ра¬йону, був заслуженим художником України. Після закінчення Одеського художнього училища, він розписував церкви та писав ікони, які й досі зберігаються в кількох церквах України. Я був особисто знайомий з ним (він помер у 1996 році) і завжди захоплювався його творчістю і його вірою. Але найбільший вплив справив на мене теж наш близький родич, отець В’ячеслав Петрашевський, священик з села Концеба, що в Савранському районі. Саме його я і вважаю своїм духовним наставником, своїм учителем.
Так, справді, найглибинніші витоки віри семінариста В’ячеслава Воронкова походять саме від отця В’ячеслава. Вперше майбутній семінарист зустрівся з ним ще третьокласником, коли той навідався до них у Котовськ на гостини. І якщо сам В’ячеслав і в старших класах, і після ПТУ та армії все ще вагався: а чи здатен він гідно пройти шляхом божого слу¬жіння, то священик В’ячеслав, схоже, в цьому ніколи не сумнівався. Він угледів у характері свого племінника щось таке, що підказувало йому: “Це наш, із боголюбного роду Петрашевських! Цей здатен відійти від гріховно-мирського буття сучасного юнака, щоб навіки присвятити себе служінню православній церкві!”.
І це з його рук В’ячеслав отримав свій перший “Закон Божий”, з яким і досі не розлучається; це він запрошував хлопчину на літні канікули до себе в Концебу, аби той призвичаювався до церковного духу, церковних таїнств, аби глибинно вкорінювалася в ньому віра в Бога і вірність йому. Від нього В’ячеслав уперше дізнався про Православний Символ Віри; отець В’ячеслав був слухачем перших його декламацій 50-го та 90-го псалмів, які згодом абітурієнт Воронков декламував під час вступних іспитів; і він же роз’яснював йому окремі найзагадковіші і полемічніші епізоди зі Старого та Нового Завітів…
А дав йому отець В’ячеслав свою рекомендацію лише по тому, як переконався, що Слово Боже справді стає для хлопця словом істини; що віра переростає у світосприйняття; що християнська етика стає основою для формування етики мирського буття. Формування його стриманої, лагідної вдачі сільського священика-інтелігента: ввічливого, здатного вислухати, зрозуміти і пробачити; з чудовим голосом, музичним слухом і… довгими чутливими пальцями чи то музиканта, чи… іконописця.
До речі, на ці його особливі, по-мистецьки витончені пальці звернув увагу навіть майстер ПТУ. Побачивши якось, як делікатно учень В’ячеслав Воронков підступається до навісного плуга, якого належить навісити на трактор, він раптом обурився: “Й оце з такими пальчиками ти хочеш бути механізатором?!” Ти як взагалі потрапив до ПТУ? Хоч ти й добре вчишся, але йди з училища, щоб очі мої тебе тут не бачили!”
Училище В’ячеслав усе ж таки закінчив, проявив характер, але й слова майстра не забулися. Це вони ще раз примусили його задуматися: “А й справді, що я роблю в цьому ПТУ? Не моє це все, не моє! У кожного свій шлях, своя доля. Так от, моє місце не тут, а в семінарії”. І тоді він нарешті зважився…
…Щойно семінарист Воронков успішно склав іспити за другий клас і перейшов до третього, як він вважає, визначального. Так, серед його се¬мінарських однокласників були й такі, що розчарувалися у своєму виборі, відчули, що не здатні підпорядкувати своє життя суворо регламентованому життю семінариста, церковнослужителя, священика; не здатні вірити самі, а головне, вселяти цю віру в душі сотень інших мирян; не мають морального права приймати чиюсь сповідь, оскільки самі ведуть розкутий, гріховний спосіб життя… Дехто дійсно сумнівається, перевіряє себе на віру і вірність, на здатність служіння… Але тільки не він, В’ячеслав Воронков. Навпаки, лише тут, у семінарії, він відчув, що фізичне і духовне його буття врівноважилися; що він прийняв і сприйняв і Слово Боже, і церковні таїнства, церковний етикет, церковні традиції.
Мабуть, далеко не всі з наших читачів знають, що семінарія, виявляється, випускає не священиків, а… читців. А рукопокладення в священики ще треба заслужити. Але В’ячеслав твердо вирішив для себе, що домагатиметься священицького сану. Як вирішив і те, що ченцем він не стане, а залишиться в білому клірі, білій ієрархії, з правом мати дружину, дітей.
І про вступ до академії теж поки що не думав. А ось ікони… ікони приваблюють його все більше. Він усе уважніше придивляється до витворів різних шкіл іконописання, читає додаткову літературу про майстрів пензля середньовіччя, переважна більшість з яких писала на біблійні сюжети або й творила на замовлення провідних європейських храмів. Ні, писати ікони сам майбутній отець В’ячеслав ще не пробував, але все частіше запитує себе: “А раптом в мені справді формується не просто священик, а майстер іконопису, що оживає в моїй душі разом із духами моїх вірою та мистецтвом освячених пращурів?”
