Хочу розповісти про шановного нашого земляка, аграрія з великої букви – Івана Андрійовича Балинського, якому нещодавно виповнилося 70 років.

Іван Андрійович – людина знана на Одещині і за її межами. Провідний фахівець, чуйний, гостинний, знає проблеми села, односельців. Тепло його серця зігріло не одне покоління молодих людей у Балтському районі. Багато з них обрали хліборобську справу, за що вони вдячні своєму учителю і наставнику.

Починав свою трудову біографію Іван Балинський на рідній Савранщині, в селі Байбузівка, пройшов шлях від рядового колгоспника до заступника голови колгоспу. Нині керівник селянсько-фермерського господарства в селі Козацькому Балтського району.

Знаю Івана Андрійовича ще з семидесятих, коли сам починав працювати у Балті. Молодий, кремезний, беручкий – таким запам’ятався. Люди поважали його за доброзичливість, вміння вислухати кожного, хто хотів порадитися з ним.

Золоте правило є у Івана Андрійовича: працювати треба, працювати і ще раз працювати. Тільки тоді і тебе люди зрозуміють, і твій труд оцінять. Так думає, так працює депутат районної ради декількох скликань.

За своїми буденними справами: поле – тік – бригада – ферма, знаходить шанована у селі людина вільну хвилину, щоб поспілкуватися з молоддю, у якої завжди є чимало запитань до нього. Серед різного юні перепитують і про найпотаємніше, зокрема, про щастя. Посміхнеться Іван Андрійович і скаже:

– Щастя, – це, я вважаю, коли ти потрібний. І я щасливий, що вирощую хліб, що на своєму віку щось зробив і продовжую робити для людей.

Непокоять ветерана хронічні негаразди села і сільського виробника. Чому уряд так мало дбає про село? Як господарювати далі? Сьогодні, на його погляд, колективна форма господарювання найліпша. Якщо поділимо землю на малі наділи, то загубимо її, вважає він.

Всі малі господарства орієнтуються на швидкі прибутки, вирощуючи здебільшого зернові, соняшник, цукрові буряки, що призводить до виснаження землі. Якщо почнеться масовий продаж землі, то 80 відсотків населення піде з торбою по селу. Люди не зможуть її обробляти і продадуть за безцінь. Жодний фермер чи хазяїн не забезпечить свою старість, не дасть змоги працювати молодим. Хвилюють Івана Андрійовича і такі питання: чи зможуть талановиті діти сільчан вчитися в вузах, якщо у батьків не вистачає їм на хліб і необхідну одежину; як житимуть літні люди на свою мізерну пенсію; як виживати безбатченкам, дітям, одиноким матерям; хто працюватиме на селі – адже забиті вікна і двері криком кричать про те, що скоро тут залишаться пустирі…

Робота з людьми важка, тим більше, коли ти керівник господарства. Треба все організувати, полю вдосталь дати і людей не обділити. Так і робить Іван Андрійович.

Часто можна бачити щасливу пару – Івана Андрійовича і його дружину Любов Іванівну серед односельців, друзів і дітей. Двоє синів продовжили справу батька, а донька стала лікарем. За дітьми потягнуться й онуки. Каже ветеран у свій ювілей, що можна було б і риску підвести, та, якщо є сили, треба тягнути свого плуга до кінця.

Затишно в родині Балинських, вистачило б тільки здоров’я, якого, як кажуть, ніколи не забагато. Спускаються сутінки в Козацькому, за ними ніч. Доброго Вам відпочинку, Іване Андрійовичу!