Знаменита російська кіноактриса цими днями ознайомилася з ескізами майбутньої скульптури і начебто навіть схвалила. Щоправда, при цьому хмикнула, мовляв, взагалі ж ювілей у мене був 12 листопада…
Ідея відкрити пам'ятник Гурченко з нагоди її 70-річчя належить новому меру Харкова Михайлові Добкину. Михайло Маркович з Людмилою Марківною «дружать хатами»; а не далі як 2004-го під час чергового відвідування Гурченко рідних місць тодішній депутат Верховної Ради України завбачливо «спантеличив» одного професійного фотографа виготовленням серії знімків «на добру згадку». Ця сама частина домашнього фотоархіву Добкина згодом дуже знадобилася харківському скульптору Сейфатдину Гурбанову, автору декількох пам'ятників місцевим знаменитостям: нобелівському лауреату Іллі Мечникову, художнику Генриху Семирадському, першому начальнику управління СБУ по Харківській області генерал-майору Миколі Гибадулову і багатьом іншим.
Людмилу Гурченко Гурбанов бачить, звичайно ж, в образі Оленки Крилової з кінокомедії Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч» (1956 рік). Пісенька юної культпрацівниці про «5 хвилин» для багатьох стала своєрідним символом цілої епохи.
Як розповідає сам скульптор, втілити в камені «Оленку Крилову» виявилося справою неймовірно важкою. Оскільки Людмила Марківна «дуже невловима, – але при цьому настільки багата душею, що коли передаєш чисто зовнішні деталі, то виходить якось штучно. А ось коли виходиш із внутрішнього світу, то все стає на свої місця...». Портрет, до того, як був показаний примадонні радянської естради і кіно, Гурбанову довелося не один раз переробляти.
Міський голова Першої Столиці, який ініціював «бронзівку» знаменитої землячки, цілих 10 років провчився в тій самій школі, яку до нього закінчила Людмила Гурченко. Не дивно, що Михайло Добкин знає про творчість землячки буквально все! Чотири роки тому Михайло Маркович навіть написав текст пісні про Харків; цілком природно, довірити її перше виконання в рідному місті нікому, крім Гурченко, він не міг.
Передбачається, що новий пам'ятник встановлять перед Харківським театром опери та балету.
В Україні три роки тому уже фіксувався прецедент прижиттєвого увічнення майстрів мистецтв. На площі перед входом у донецький Палац молоді «Юність» став у повний «бронзовий» зріст народний артист СРСР Йосип Кобзон, – незрівнянний співак епохи недорозвиненого соціалізму. Фігуру виліпив московський скульптор Олександр Рукавишников; частково його працю профінансувало столичне земляцтво вихідців з Донбасу. Багато хто напевно знає про те, що Йосип Давидович і Людмила Марківна якийсь час жили в законному шлюбі. Щоправда, ось вже понад 20 років екс-подружжя не спілкується, віддаючи перевагу проливати світло на особливості своїх взаємин, так само, як і невтомно з'ясовувати їх, винятково в заочному режимі.
Чи покладе край тривалим сімейним негараздам «зрівняння в статусі» екс-дружини Йосипа Давидовича? Одержати відповідь на це запитання представники «жовтої преси» жадають не менше простих обивателів. Цій категорії журналістів нескінченна суперечка двох зірок естради приносила і приносить непогані авторські гонорари; поява ж цієї інформації може «відсунути в тінь» тему несумісності двох неабияких особистостей «під одним дахом».
Або, навпаки, – підказати нові «незаїжджені» варіанти розвитку-вдосконалення звичного нашим меломанам жанру «кобзоніади».
