Високий, ставний, побілений сивиною генерал з букетом червоних гвоздик неквапливо йшов Алеєю Слави до пам'ятника Невідомому матросу. Була рання година, й у парку ім. Шевченка ще панувала первозданна тиша, на яку накочувався легкий шерех хвиль близького моря. Генерал віддав військову честь і, нахилившись, поклав гвоздики на холодний граніт підніжжя пам'ятника...
Це був генерал-майор у відставці, кавалер дев'яти бойових орденів і багатьох, також бойових, медалей, кандидат військових наук, заступник голови Одеської обласної Ради миру Роман Петрович Агриков. Сюди, до священного для одеситів місця, він приходить не тільки в урочисті дні, а й у будень зі світлими й смутними роздумами про минуле, про нинішнє життя-буття й про майбутнє, коли мають статися нові значимі події в його довгій і непростій долі.
До таких подій фронтовик відносить і пам'ятну зустріч на Ельбі у квітні 1945 р., з американськими військами, коли до Дня Перемоги залишалося якихось два тижні. Тоді, обіймаючи союзників по антигітлерівській коаліції, він не стримував сліз. А коли пізніше, серед 32 радянських офіцерів та генералів одержував орден «Легіон честі» з рук командувача 1-ї американської армії генерала Ходжеса, сказав: «Нашим дітям і онукам потрібен мир»! У відповідь почув повну згоду.
У цю ранню пору, прийшовши на Алею Слави, ветеран відчував особливе щиросердне хвилювання. Він був запрошений на зустріч з делегацією із американського міста-побратима Одеси – Балтімора, яка мала відбутися у офісі обласної Ради миру, що став для нього рідним.
Що повідати гостям, які знають про ту прокляту війну тільки із книг, кіно, розповідей очевидців? Можливо, про перший день із тих 4118, які під обстрілами й бомбуваннями, у відступах і атаках провів на передовій? 21 червня 1941 р. він, нещодавній випускник Тбіліського гірсько-артилерійського військового училища, який ще не встиг звикнути до статутного звертання артилеристів довіреного йому вогневого взводу – товариш лейтенант, був у звільненні в Ленінакані. І не здогадувався, що винищувачі, які піднялися в небо, повідомляли авіаторам про необхідність бути у повній бойовій готовності не за планом навчань, а за фактом віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР. Негайно повернувся до частини й зрозумів – війна стала реальністю. Артдивізіон одержав завдання на висування. І його, лейтенанта, призначили начальником розвідки.
Звичайно ж, він не буде акцентувати увагу гостей з-за океану на таких подробицях, як і на тому, що в складі 136-ї ордена Леніна стрілецької дивізії, яка відзначилася при прориві лінії Маннергейма й пізніше перейменованої у 15-ту гвардійську, пройшов з боями 3500 кілометрів, був тричі поранений, контужений, командуючи батареєю, а потім дивізіоном. Що бачив всі жахи кровопролиття, затіяного біснуватим Гітлером і його оточенням, не з вікон штабних кабінетів, віддалених від передової лінії окопів та мінних полів на безпечну відстань, а в безпосередньому зіткненні із сильним, хитрим та нещадним ворогом. Там, де стогнали небо й земля від розривів снарядів і бомб, де лилася кров і дні змішувалися з ночами. Він розповість їм лише кілька характерних бойових епізодів, які краще за всі заклики переконають нащадків тих американських солдатів, з якими він побратався на Ельбі 61 рік тому, у тому, що війна – це найжахливіший злочин, який чинять люди.
І коли на зустрічі в офісі обласної Ради миру надали слово Роману Петровичу, він розповів, як у жорстокому бою за залізничну станцію Воропоново під Сталінградом, передавши командування батареєю командирові взводу управління, підняв в атаку батальйон залеглих у глибокому снігу піхотинців і повів їх до балки Олексіївської, де перебував табір смерті для наших військовополонених. Там він побачив, як з нір, видовбаних у промерзлій землі, вилазили виснажені, людиноподібні істоти. Вразило те, що вони відмовлялися відправлятися в тил, а просили дати зброю й зарахувати до частини. Тоді здобула нову силу віра у перемогу й в Агрикова, і у його підлеглих. Цю віру він не втрачав і тоді, коли влітку 1942 року довелося залишати Харків. Йому було віддано наказ підірвати гаубиці, підпалити тягачі й виводити особовий склад батареї у напрямку на Ростов. Але він, ризикуючи життям, не виконав його, і із сімома машинами, чотирма 122-міліметровими гаубицями й 112 артилеристами почав рейд по тилах ворога. Довелося замаскуватися «під німців» і рухатися ночами у ворожих колонах 6-ї армії Паулюса. І сталося так, що саме вогнева позиція батареї капітана Агрикова, яка призначалася начальством до знищення, стала непереборним рубежем для фашистів, які рвалися до Сталінграда, у запеклому бою 21 серпня 1942 року. 12 танків ворога знищили батарейці.
«І сьогодні перед моїми очима стоїть образ Михайла Хвастанцева, – говорив гостям з Америки генерал Агриков. – Він знищив чотири танки. І поліг смертю героя у ближньому бою. Трапилося так, що фашисти захопили його тіло. Вражені відвагою радянського сержанта, вони відвезли його на танку до села Дубовий Яр і поховали з військовими почестями у мечеті».
Скільки бойових побратимів Агрикова залишилося на віки вічні в землі Росії, України, Молдови, Польщі, Німеччини, під Прагою... Він пам'ятає їх і сумує за ними. Як і за тим, що сьогодні з усіх фронтовиків, які були в очолюваній ним Всеукраїнській асоціації «Ельба-45», живуть по цьому світі тільки двоє...
Сьогодні для Романа Петровича немає важливішого завдання, аніж доносити святу правду про війну на противагу тим, хто спотворює її й опошлює подвиги фронтовиків. Адже до чого вже дійшли перекрійники історії років війни: за їхнім твердженням, у танковому бою під Прохорівкою під час Курської битви німці втратили лише кілька танків і близько 40 з них були ушкодженими.
«Це ж блюзнірство! – обурюється фронтовик. – У розпал Курської битви я очолив дивізіон, замінивши пораненого командира. Під Прохорівкою з ходу розгортав батареї, і ми били прямою наводкою по «тиграх» і «пантерах». Поле під Прохорівкою стало для сотень з них кладовищем. Щоб судити про минуле, треба поставити себе в ті обставини й у становище того, кого осуджуєш».
Автор цих рядків познайомився із Романом Петровичем Агриковим у 1973 році, коли був посткором газети «Красная звезда» по Одеському військовому округу. Його ім'я вимовляли з повагою й у вищому училищі ППО, де він завідував кафедрою оперативного мистецтва й тактики, і в управлінні бойової підготовки округу, і в організації ветеранів... Знайомлячись із його бойовою та післявоєнною біографією, я переконувався у правоті сказаних одного разу ним слів: «Життя – це творчість. Краще помилятися, набивати гулі, але рухатися вперед».
Він рухався вперед і тоді, коли вирішив після війни заново здолати програму десятого класу середньої школи, і коли двічі йому відмовляли у направленні на навчання до військової академії (на особистій справі кадровики поставили синю «галочку» – свідчення неблагонадійності). А неблагонадійність полягала в тому, що він міг заперечити й високому військовому чинові, оспорюючи його рішення, і висловити свою власну думку, коли його не просили, і заступитися за товариша по службі, якщо з ним вчинили несправедливо...
Прагнучи через труднощі до успіху, Агриков всім недоброзичливцям на зло займався науковою діяльністю, проходячи службу у військах і все ж таки вступив до військової академії ім. Фрунзе. Успішно закінчив її, як і потім ад'юнктуру військової командної академії ППО. Захистив кандидатську дисертацію з проблем управління військами, став доцентом. Тема була настільки складною та актуальною, що її віднесли до розряду, особливо важливих. Коли опоненти, що прагнуть відійти від складного до простого, почали ставити палиці в колеса, Агриков, із властивою йому наполегливістю та прямотою, домігся зустрічі з багатьма генеральними конструкторами, із маршалом Захаровим. Після цього він був запрошений на засідання вченої ради академії Генерального штабу, де його доповідь здобула високу оцінку самого міністра оборони СРСР маршала Малиновського. І не випадково маршал Батицький, гранично суворий у підборі кадрів, послав саме Агрикова, який вже мав великий досвід командування, проведення навчань, наукової роботи, до Одеси організовувати кафедру ППО в училище, перетворене із середнього у вище, де навчалися представники армій із 24 держав. А перед цим Агриков, який був під час навчання в академії начальником почесної варти, відмовився від привабливої пропозиції з комфортним житлом і спецпайком стати заступником командира полку охорони Кремля.
З Романом Петровичем ми зустрілися напередодні його 85-річчя. Він, як і раніше, наполегливий, впевнений у своїх силах і провадить активну роботу в обласній Раді миру. Ювіляр подарував мені книжку спогадів «Фронтові пригоди й історії», яку відкривають його ж слова: «...нет ничего страшнее войны, даже если она для тебя и твоего народа справедливая… Пройдя по той войне, теперь я знаю, что ненавижу ее». Мою бібліотеку поповнили й книжки «Алея Слави», «Пояс Слави», написані Агриковим у співавторстві з його супутницею життя, фронтовичкою Валентиною Іванівною Лучинкиною. Нещодавно вийшла у світ, як каже автор, його містка підсумкова праця «Сповідь солдата ХХ століття». До написання книги підштовхнуло видання в Росії багатотомника «Солдати ХХ століття», де в розділі «200 видатних діячів сучасності – учасників ВВВ» розповідається й про мужнього воїна Р.П. Агрикова. Він пишається цим, як і тим, що визнаний гідним честі бути почесним громадянином м. Роздільної, російського села Дубовий Яр та чеського міста Пісек, що недавно високою нагородою мера обласного центру відзначено його заслуги перед Одесою, яку він визволяв від фашистської погані.
На закінчення повернемося до зустрічі з делегацією із Балтімора. Уважно вислухавши Агрикова, гості були одностайні в думці, що він – живий пам'ятник незабутньої зустрічі на Ельбі, про яку пам'ятають і ветерани другої світової із США. Гості привезли для Арикова реліквію, яка стала для нього по-особливому дорогою, – похвальну грамоту від Президента США Гаррі Трумена, про зміст якої цікаво буде довідатися нашим читачам:
«БЕЛЫЙ ДОМ. ВАШИНГТОН
ПОХВАЛЬНАЯ ГРАМОТА ДЛЯ ОФИЦЕРА
Майор РОМАН АГРИКОВ, будучи командиром батареи пятнадцатой пехотной дивизии Красной Армии, внес значительный вклад в сражениях с врагом в Восточной Пруссии и в окружении группировок противника юго-западнее Берлина. Он принимал непосредственное участие в установлении контактов между различными частями союзников.
В течение всей своей выдающейся военной деятельности он воплощал образец высокого тактического и военного мастерства и высочайшей преданности долгу. Он сыграл значительную роль в разгроме войск противника и в соединении пятой армии Красной Армии и первой армии Соединенных Штатов на реке Эльба 25 апреля 1945 г. ГАРРИ ТРУМЭН».
