Шановна редакціє! Випадково, наприкінці липня, мені довелося зустрітися на вул. Терешкової, біля будинку № 11, де розташоване Одеське протезно-ортопедичне підприємство, зі згорьованою жінкою. І років їй чимало, а плаче – пенсіонерка, учасниця ВВВ. “Допоможіть, – каже, – знайти кінці беззаконня. Потрапила, – каже – до тупика неприборканого життя...” До якого саме, я всім не розповідатиму, не торкаючись тонкощів нашої розмови.
Скажу лише те, що ця стара хвора жінка, змучена нелегким життям, вже довго (місяців три) оббиває пороги підприємства, біля якого ми зустрілися. А домагається одного – одержати тут для свого онука-призовника, майбутнього солдата України, ортопедичні устілки за рахунок пільг учасникам ВВВ, належних їй. “Тобто, – уточнив я, – безкоштовно, за рахунок держави?”. Звичайно ж.
Не від жиру, не від жадібності просить вона про це. Сім’я бабусі Орлової (так вона назвалася) на цей час складається з чотирьох чоловік. А живе на 370 грн на місяць – на пенсію бабусі. Дочка, інвалід дитинства, ніякої допомоги не одержує – ніхто цим не займався. Чоловік у дочки – приблудний алкоголік. Онук, як ви вже знаєте, збирається на службу в армію, теж нездоровий, йому потрібні ці устілки – але не домогтися їх бабусі у кабінетах цього підприємства. А по кабінетах, говорить Орлова, вона намагалася ходити...
У реєстратурі, куди я звернувся тут же, одна з двох працівниць, через “не хочу”, дуже неохоче підтвердила, що так, Орлова просить устілки для онука. Але вони коштують 100 гривень. “А ви що, хочете оплатити? Тоді ідіть, заміряйте його ногу і платіть!” – почув я у відповідь.
Як гірко усвідомлювати, що слова співчуття, доброзичливості, душевного відгуку ніби зникли з нашої мови. Ось сидять собі, наприклад, у цій же реєстратурі надзвичайно байдужі жінки – їм все одно, з ким вони мають справу. Один шаблон звертання до кого завгодно: старий чи молодий перед ними, каліка чи взагалі особа стороння (як я у даному випадку).
Але себе я, за великим рахунком, стороннім не вважаю. Хочу і наполягаю, щоб керівництво Одеського комунального експериментального протезно-ортопедичного підприємства знайшло можливість приділити час Орловій, учасниці ВВВ (її адреса є в комп’ютері реєстратури). І задовольнити її просьбу. Не іномарку ж вона просить – до “порше”, “ауді” не звикла...
