“Етичний кодекс українського педагога”. Проект. Колектив авторів: упорядник та автор проекту П. Мовчан, автори Н. Березанська, О. Декар, А. Вдовиченко, О. Тарасов. Київ, 2006. Був винесений на обговорення Х Міжнародного фестивалю “Педагогіка ХХІ століття”, що відбувався наприкінці липня – початку серпня на Одещині. Сьогодні своїми роздумами з приводу цього унікального документа ділиться наш спеціальний кореспондент.
З упевненістю можна сказати, що жоден документ, жодна доповідь і жодна наукова праця, які подавалися на суд майже двохсот учасників Х Міжнародного фестивалю “Педагогіка ХХІ століття” та ІV Міжнародного конгресу педагогічних інновацій, що відбувався там само, в курортному селищі Грибівка, де й фестиваль (близько 70 учасників) не викликали такого інтересу, як ця тоненька брошурка з утаємниченим заголовком “Етичний кодекс українського педагога”. Мені доводилося бачити гурти педагогів та науковців, які жваво і полемічно обговорювали саму ідею створення такого Кодексу; я гортав його брошури з помітками, написами на полях і вставленими аркушиками паперу, на яких було викладене бачення володаря цього примірника “етичного кодексу” тих чи інших його положень. І вже сам той факт, що проект “Етичного кодексу” майже нікого не залишив байдужим (до речі, брошури було розповсюджено двома мовами: українською і російською), свідчив: автори його вловили загальну тенденцію в сучасній українській педагогіці; своїм проектом багатьох педагогів та науковців вони зачепили за живе.
Вже ознайомившись з текстом проекту, я мав тривалу розмову з упорядником Кодексу кандидатом філософських наук, вчителем-методистом киянином Петром Мовчаном, який, власне, виступив й автором ідеї, і самого цього науково-педагогічного проекту.
– Ми повинні всерйоз замислитися над морально-етичними засадами нашої сучасної педагогіки, – пояснив він мотиви, які змусили його взятися за Кодекс, – подбати про формування та розвиток особистості самого педагога, його статус в сільській, міській громаді, в суспільстві. Чи відповідає цей статус покликанню педагога? І що слід усім нам зробити, як налагодити підготовку самих педагогів – щоб справді відповідав?
Мою увагу одразу ж привернув пункт статті другої Кодексу, в якому мовиться: “Дія Кодексу поширюється на всі види професійної діяльності педагога та на іншу його діяльність, яка не повинна суперечити його професійним обов’язкам як педагога або підривати престиж професії”.
На мій погляд, це дуже важливий, принциповий момент. Не можна почуватися медиком тільки тоді, коли ти в білому халаті і в лікарні – ти завжди і всюди повинен залишатися... медиком! Так само не можна бути правоохоронцем-міліціонером тільки тоді, коли на тобі міліцейський однострій. А педагог? Невже він повинен бути істинним педагогом тільки в класі, під час уроку? А поза класом, поза школою?
А скільки роздумів та асоціацій викликає окрема стаття Кодексу під назвою “Чесність та порядність педагога”, з особливим підпунктом: “Педагог уникає вимагання винагороди, яка не встановлена чинним Законодавством України.” Сформульовано, звичайно, дуже делікатно “уникає вимагання винагороди”. Але ж ми знаємо, що за цією делікатністю приховується страшна пошесть – хабарництво, яка особливо гостро постає у вищих навчальних закладах. Причому метод тиску на впертого студента, батьки якого не розраховуються за іспити, відпрацьовано до традиції: такий студент приречений на п’ять перездач з подальшим відрахуванням з навчального закладу.
Ми давно звикли до того, що медик не має права розголошувати інформацію про стан здоров’я свого пацієнта та його діагноз. А педагог? Чому педагогу дозволяється виступати перед телекамерами і згадувати, яким “лоботрясом” був той чи інший нині шанований політичний діяч або митець? “Педагог – читаємо в Кодексі, – не має права розголошувати інформацію про особистість учня навіть після закінчення ним навчання, за винятком випадків професійних консультацій чи обставин, передбачених законом. Педагог не вправі розголошувати без дозволу учня чи його законного представника відомості про особисте життя учня, отримані в ході виховання та навчання. При використанні конфіденційної інформації в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в публікаціях, забезпечується анонімність учня”. Тобто можна скільки завгодно закликати педагогів поважати в учневі Особистість, поважати його права. Але заклики – це одне, а тут конкретні моральні зобов’язання.
Так само привертають увагу розділи та статті цього Кодексу: “Зобов’язання педагога щодо учня”, “Взаємини між педагогами” (згадаймо ж, як часто сварки та підкилимні конфлікти між педагогами, особливо між керівниками школи та вчителями, стають першим розчаруванням учня в особистості свого вчителя); “Зобов’язання педагога щодо батьків неповнолітнього учня”, “Самовдосконалення педагога”, “Педагог і суспільство”. Дуже добре вчинили автори Кодексу, що окремою статтею окреслили етику поведінки приватних педагогів, яких стає у нас все більше, причому під “приватною педагогікою” маються на увазі й консультації та репетиторство державних педагогів.
В “Обґрунтуванні “Етичного кодексу українського педагога” саму потребу в запровадженні подібного Кодексу пояснено досить ґрунтовно. “...Освіта потребує докорінних змін, а найперше – переходу від силових методів виховання до ненасильницьких, тобто партнерських стосунків між учнем і педагогом. Першим кроком до цього може стати прийняття нашою школою Етичного кодексу педагога, що регулюватиме відносини між усіма учасниками педагогічного процесу. Форма етичного кодексу не є новою. Ті чи інші кодекси були притаманні ще середньовічним університетам, як і зараз їх мають престижні навчальні заклади Америки та Західної Європи. Етичний кодекс не тільки дисциплінує навчальний процес, а й виділяє виховання як головний чинник освіти по відношенню до навчання. Вітчизняна педагогіка теж має приклади введення своєрідних етичних правил, згадаймо хоча б школу Макаренка. Етичний кодекс педагога не підмінює собою чинне законодавство чи відповідні положення та міністерські інструкції, які повинні сьогодні упорядковувати міжособові відносини в школі. Етичний кодекс являє собою вищу форму загальнолюдських стосунків, бо етичні принципи походять від загальнолюдських цінностей та приймаються людьми добровільно, як особисті зобов’язання перед самими собою, людьми та суспільством”.
Звичайно ж, проект “Етичного кодексу українського педагога” ще потребує і суто редакторської правки, й більш конкретного осмислення певних морально-етичних проблем взаємин між педагогами та батьками, педагогами і... педагогами (особливо педагогами) організаторами, керівниками педагогічних закладів). І добре, що в преамбулі підкреслюється: “Дія цього Кодексу поширюється також на всіх, хто працює в системі освіти”, тобто на всіх, від завідувача облвно, райвно – до шкільної прибиральниці, постаті досить часто одіозної, яка важко і неохоче вписується в освітню виховну систему.
Досить проблемною та полемічною видається, зокрема, пункт, що стверджує: “Педагог має право відмовитися від виховання та навчання учня з особистих причин”. По-перше, не зрозуміло, що мається на увазі під “особистими причинами”. Якщо вчителеві не сподобалося обличчя учня, не подобається, як він шморгає носом, як одягається – цього достатньо? І як це на практиці повинно виглядати – ця відмова? Вчитель просто повинен вигнати учня з класу, поставити вимогу перевести його до іншого класу? А медик тоді що, теж має право відмовлятися від надання допомоги потерпілому, мотивуючи це “особистими причинами”?
Так само вимагає смислового та морально-етичного пояснення і пункт: “Педагог не несе відповідальності за виховання та навчання учня в разі відмови його чи його законних представників від послуг педагога”. Ну, гаразд, завтра легендарний Вовочка заявить не менш легендарній Марії Іванівні, що вона як учителька його не задовольняє. Що далі? Цього досить, щоб учителька негайно зняла з себе відповідальність за його навчання та виховання?
Крім того, слід диференційовано ставитися до педагога шкільного, тобто вчителя (особливо молодших класів) та педагога вузівського, ліцейного; педагога профтехосвіти. Розумію, що диференціювати непросто, але ж погодьмося, що суттєва різниця між педагогом початкових класів і педагогом вузу все ж таки існує.
Ще одна проблема – це впровадження Кодексу в дію, введення його в педагогічні маси. Під час розмови з упорядником П. Мовчаном та іншими учасниками Міжнародного педагогічного фестивалю я відкрив для себе, що поки-що вони вдовольняються обговоренням цього Кодексу вузьким колом читачів журналу “Директор школи, ліцею, гімназії”, в якому цей проект опубліковано, та ще – учасниками фестивалю й окремими педколективами. Але зрозуміло, що з Кодексом мають бути докладно ознайомлені і в Міністерстві освіти, а головне, хтось повинен схвалити цей Кодекс і рекомендувати його педагогічному активу України.
На мій погляд, було б доречно, якби це було зроблено на з’їзді вчителів України й обговорено на традиційних серпневих нарадах вчителів, які оце саме зараз розгортаються в усіх районах та областях. А вже на підставі цих громадсько-педагогічних ухвал можна було б прийняти рішення на рівні Академії педагогічних наук та колегії Міністерства освіти України. Після цього я рекомендував би, щоб студенти педагогічних закладів присягали на “Етичному кодексі українського педагога”, подібно до того, як студенти-медики приймають клятву Гіппократа.
