Олександр Ткачук працює головним інженером у СТОВ “Дружба”. На свою малу батьківщину повернувся зразу ж по закінченні Одеського аграрного університету. З тих пір пройшло вже чотири роки. За цей період опанував обрану ще в дитинстві професію на практиці, здружився з колективом, за допомогою батьків придбав будинок, а головне – став батьком.
Де б не був, що б не робив, знає, що на нього з нетерпінням чекають дружина Ірина та синок Дениско.
У жнивну пору Олександр Григорович (саме так його величають механізатори) приїздив до дому дуже пізно. Адже доводилось “ловити” кожну погожу годину, аби вчасно зібрати вирощений врожай. Комбайни працювали до темна. Тож інженер теж не відходив від них. В будь-яку хвилину могла знадобитись його допомога. Вранці теж їхав з дому, як тільки розвиднялось. От і виходило, що синочка іноді не бачив по декілька днів. Якщо ж випадала нагода “заскочити” вдень, то Дениско був дуже щасливим і обов’язково кричав: “Ура! Татко приїхав!”. Забирався до Олександра в кабіну і радості його не було меж.
Олександр та Ірина теж радіють тим моментам, коли вдається поспілкуватись, але ніколи не пошкодували, що залишились в селі. Вони обоє люблять рідну природу, свою роботу і вміють бути щасливими навіть тоді, коли побут не зовсім відповідає європейському, а заробітна плата – запитам молодого віку. Головне, що у них є любов: між собою, до роботи, свого села, всього оточуючого. А що ще потрібно людині для щастя?
