Марія Антонівна Гудзь, або просто бабка Маня, як кажуть на неї в Йосипівці, народилася в середині липня. Але вона не пам’ятає, щоб на її день народження цвіли липи. На цей час, як і нині, ці медоносні дерева вже давно відцвітали, ніби намагалися встигнути за нестримним прискоренням часу, який, ні в кого не питаючи згоди, накидав у життєвий кошик бабці Мані 90 років.
– Ой працьовита жінка! Скільки виробила за свій вік!
– І добра, людей розуміє, бо й сама чимало горя зазнала, – дають характеристику бабці Мані односельці, вказуючи нам дорогу до її помешкання.
Хата Марії Гудзь розташувалася край села. Обрамлене деревами подвір’я, стара розгониста груша, криниця поряд із хвірткою, щоб води міг напитися і будь-який подорожній, – все говорило про те, що облаштовувалися тут не тимчасово, а на все життя.
Бабка Маня при допомозі жінок радо піднімається нам назустріч. Останнім часом її підводять ноги. Напевне, далася взнаки і ота оранка коровами, коли доводилося в юні роки разом із знесиленими тваринами тягти плуга, і нескінченно довгі колгоспні гони.
– Скільки я тих кілометрів пройшла – відшарувала, вже й не злічиш, – каже жінка. – Змолоду не відчувала, а тепер он ходити не можу.
Та отому життєлюбству, що йде від неї, її вмінню пожартувати, підкинути у розмову влучне слівце може й молодий позаздрити.
– А ти що, з бабою цілуватися не хочеш? – звертається вона до одного із чоловіків. – Я цілуватися люблю, ще й вкусила б, якби зуба мала, – весело продовжує вона під гучний гамір своїх численних родичів, що посходилися, поз’їжджалися з усіх кінців, щоб привітати бабку Маню з днем народження.
Немає серед цього гурту найближчих бабчиних людей – чоловіка, який був колись одним із перших механізаторів на селі, та старшого сина Петра – пішли вони за вічну межу. Не прийшов привітати матусю і молодший – Михайло. Так склалися обставини, що він разом з сім’єю декілька років тому виїхав до Канади, а оце захворів – не зміг приїхати.
– Питаєш, дочко, чи не кличуть вони до себе, – бачу, як у глибині материнських очей проскакує смуток. – Кличуть. Забрати хотіли. Та не поїду я в ту Канаду. Знаєш, як ото Шевченко писав: “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій”. Отак і я. Нашо мені отой їхній заокеан. Мені й тут добре, – знову веселішає бабця.
Так, добре. Доглядає бабку старша невістка – дружина померлого сина Галя. Внуки та правнуки навідуються, інша рідня. Он як в хаті причепурили. Страв скільки наготували. Про кожного із них у бабки є гарне слово. Та про що б не йшла мова, бабка Маня нема-нема, та й повертає в минуле. Згадуючи голодомор, вона не лише констатує факти пережитого, а й дає їм свою оцінку.
– При будь-якому неврожаї люди виживали б, якби не забирали у них все до останньої зернини, – скрушно похитує головою.
На війну у бабки Мані теж свої погляди.
– І серед ворогів різні люди трапляються, – каже вона. – Он у нас в селі румуни стояли. То один із них казав: “Война – нєхарашо. Сталін і Гітлер – нєхарашо”. От якби всі так думали, то й воєн не було б. І чого тільки люди ворогують між собою?
– Тітонько, а чому не розказуєте, як в молодості Вас чоловік на руках носив, як гарно Ви українських пісень співали? – прислухаючись до нашої розмови, каже одна із жінок – бабусина племінниця.
– І таке було, – посміхається з хитринкою іменинниця. – Мій Павло до мене навіть не залицявся. Прийшов одного разу до нас в хату і каже: “Старостів буду засилати”. Отак і побралися. Добре ми з ним прожили, в мирі. Розуміли один одного, поважали. Без цього хорошої сім’ї не буває, – додає жінка і вмовкає, мабуть, пригадуючи роки своєї молодості. Від цього її обличчя стає якимось особливим – воно ніби освічується десь зсередини, зігріваючись теплом людських почуттів. І думаєш: напевне, справжнє кохання – це не те, про яке кричать на кожному розі і виставляють всім на оглядини. А те, що в душі, у серці, як-от у бабки Мані.
– І пісні українські я дуже люблю, – враз перериває жінка свої спогади. – Особливо ось цю: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная. Видно, хоч голки збирай”, – декламує вона і, рішуче махнувши рукою, ніби підводить підсумок всьому. – Немає кращої землі, як наша. Отут народилася, отут і помру.
А тим часом коло гостей ширшає. Врочистість родинного свята доповнюють букети квітів, подарунки, великий “домашній” пиріг.
– Ну що, дорогі мої, вже і пообідати пора, бо бабі дуже кортить сто грам випити, – жартуючи, запрошує господиня всіх за стіл.
Через деякий час, заславшись на зайнятість і незважаючи на заперечення, ми поспішаємо додому, щоб не заважати цій великій і дружній родині. Трохи від’їхавши, зупиняємося. Хочеться ще раз подивитися на обійстя Гудзів. На фоні небокраю воно здавалося врослим у навколишній простір, невіддільним від нього, від землі. А разом з ним – і бабка Маня зі своєю мудрою життєвою філософією і переконаннями.
А навколо замість липового цвіту розливався запах дозрілих трав. Не вірилося, що незабаром почне платити за свій прихід позолоченим листям осінь. Може, то і час пожартував, нарахувавши Марії Антонівні Гудзь дев’яносто років? Бо не могли ж вони злетіти так швидко...
