Напередодні 15-річчя незалежності волинську міліцію позбавили й сну, і відпочинку. З території історико-культурного заповідника «Старе місто» хтось стягнув 300-кілограмовий бронзовий пам'ятник легендарній Паші Савельєвій ( 1918 – 1944). Луцькі обивателі переконані: знайти скульптуру навряд чи вдасться, тому що крадіжка має комерційний характер. Інакше кажучи, за три центнери металу викрадачі напевно вже одержали грошову «компенсацію» у пунктах з прийому «безгоспного» металу.
Одна із найуспішніших радянських диверсанток (її «канонізували» у 1960-му, після проникливої публікації в «Літературній газеті») приїхала на Волинь влітку 1940 року як молода спеціалістка. До цього Паша Савельєва закінчила Московський кредитно-економічний інститут (нині – Фінансова академія при Уряді Російської Федерації – авт.). На самому початку війни дівчина мала можливість евакуюватися на Схід, однак зволіла боротися із окупантами в місті, де розпочала самостійне трудове життя. Разом із іншими комсомольцями й комсомолками Паша налагодила ритмічну роботу підпільної групи. Молоді люди збирали інформацію щодо дислокації на Волині гітлерівських військ, допомагали радянським військовослужбовцям, які втекли з полону, постачаючи їх документами й одягом.
Після того, як ранньої весни 1943-го підпільники встановили зв'язок зі знаменитим партизанським з'єднанням під командуванням Дмитра Медведєва, діяльність групи істотно трансформувалася. Маючи на руках докладний план Луцька із позначенням усіх військових об'єктів, підпільники, взаємодіючи з партизанами, взялися за організацію диверсій. Паша Савельєва «спеціалізувалася» на терактах, пов'язаних із залізницею. Гестапо разом з українською шуцполіцією збилися з ніг у пошуках сміливців; а ті, ніби й не було нічого, далі пускали під укіс ешелони з живою силою й технікою.
Заарештували Пашу 22 грудня. Після жахливих катувань і знущань 26-річну дівчину спалили у дворі католицького монастиря. Перед смертю на стіні келії № 14, перетвореної у камеру, Паша надряпала цвяхом записку: «Приближается черная, страшная минута. Все тело изувечено – ни рук, ни ног… Но умираю молча. Страшно умирать в 22 года. Как хотелось жить! Во имя будущих после нас людей, во имя тебя, Родина, уходим мы… Расцветай, будь прекрасна, родимая, и прощай. Твоя Паша».
(«Літературна газета», 2 червня 1960 року).
Після виходу цієї публікації на батьківщині підпільниці, у тодішній Калінінській області настав період топонімічних перейменувань. Перша вулиця Паші Савельєвої з'явилася у Ржеві: уродженка села Зарубине Петунівського сільського округу закінчила в цьому місті середню школу (на пам’ять про луцьких «молодогвардійців» у ній заодно створили музей). Потім аналогічним чином перейменували тверську вулицю Полярну в районі Заволжя. Поступово Паша увійшла до усіх радянських «часословів», присвячених жінкам-учасницям Великої Вітчизняної війни.
У подальші «застійні» роки ніхто із обивателів особливо не замислювався ані над занадто вже пишномовно-кон'юнктурним «передсмертним посланням» Паші Савельєвої (саме в стилі «Літературки»), ані над її справжнім віком.
Коли на партизанську Волинь прийшла горбачовська перебудова, про подвиг соратниці Героя Радянського Союзу Медведєва почали говорити вже зовсім дивні речі. Нібито Савельєву на території нинішнього собору святих рівноапостольних Петра й Павла ніхто не умертвляв. Мовляв, дівчина на першому ж допиті з тортурами «розкололася» і надалі співпрацювала з окупантами. Більше того, із наступом радянських військ ті не побажали залишати її на поталу «беріївським катам» і нібито забрали із собою до Німеччини; звідти Паша Савельєва начебто перебралася до США й зрідка надсилала вісточки окремим громадянам Луцька. Пам'ятаємо, таке пророблялося не тільки з Пашею.
Не виключено, що чутки щодо підпільниці розпускалися небезкорисливо. На пустир, де у 1972 році встановили пам'ятник підпільниці Савельєвій, «поклали око» одразу кілька комерційних структур. Земельна ділянка, розташована на туристичній стежці, що «не заростає», комплексу «Старе місто», у разі більш продуманої забудови могла б приносити їм непогані бариші.
«Атаку» на героїню-підпільницю почали із двох флангів. Спершу бронзове погруддя Паші Савельєвої банально збили із постаменту й сховали в кущах. Під час падіння скульптура пошкодилася. Оскільки новообраний мер обласного центру Богдан Шиба зажадав відновити визначну пам'ятку міста до 23 червня 2006 року (Дня пам'яті в'язнів Луцької в'язниці, розстріляних НКВДистами все на тій же території римо-католицького костьолу), скульпторові Олегу Байдукову декілька тижнів поспіль довелося трудитися й удень, і вночі.
Після реконструкції, що влетіла міському бюджету у кілька тисяч гривень, погруддя Паші Савельєвої чомусь поставили не на постамент, а поруч із ним.
Через півмісяця, 8 липня, гурт мешканців Луцька (приблизно 40 чоловік) офіційно звернулися до депутатів міськради із вимогою перенести пам'ятник кудись до іншого місця. Мовляв, хочемо провести розкопки, раптом збереглися останки жертв, замучених «радянськими окупантами»; якщо ж знайдемо – будемо клопотати щодо встановлення пам'ятника жертвам сталінських репресій. «Група товаришів» не забула повторно озвучити версію щодо можливого перебування Паші Савельєвої чи то в США, чи то в Канаді.
…Доки триває «відпрацьовування» пунктів приймання металу, начальник Луцького міського відділу УМВС України у Волинській області полковник Микола Шкуропат заборонив членам опергрупи, сформованої для розслідування даної кримінальної справи, будь-які контакти із журналістами. Зрозуміло, винятково із метою збереження таємниці слідства, щоб не злякати зловмисників.
Мер Луцька Богдан Шиба не коментує того, що трапилося, з іншої причини: місяць тому він потрапив до моторошної автокатастрофи, дивом вижив (четверо інших учасників померли на місці) і перебуває чи то в травматології місцевої лікарні, чи то в реанімації.
Про випадковість тієї ДТП обивателі пліткують із такою ж регулярністю, з якою обговорюють скандал навколо пам'ятника учасниці антифашистського Опору.
