Хлопцеві з дитинства таланило на вчителів. Але його уяву змогли по-справжньому збудити саме історики. Спочатку у Червоноярській школі Анатолій Мойсейович Ромашець, трохи пізніше, коли навчався у Балтському педучилищі, — Василь Григорович Шульга. Коли Валерій Бондаренко перейшов на другий курс, вже твердо для себе вирішив обрати цю спеціальність. Тож перш, ніж піти на службу в армію, вступив на історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова на заочне відділення. Більшості абітурієнтів, вже зі стажем роботи, потрібен був диплом про вищу освіту. Через те вони Валерію по-дружньому радили не поспішати, не піднімати їм конкурсу, мовляв, часу у нього ще достатньо для навчання. Та й після служби в армії легше вступити до вузу на пільгових умовах. Та попри всілякі прогнози він став студентом.
Свою педагогічну діяльність розпочинав у Андрієво-Іванівській школі-інтернаті й досі вважає, що це були не тільки роки становлення його як педагога, це була справжня життєва школа. Була б його воля, то кожного молодого вчителя посилав би на стажування саме у такі навчальні заклади.
— Для цих дітей ти не просто вчитель, — розповідає Валерій Миколайович, — ти маєш замінити їм ще й батьків. На це дитяче горе спокійно не можна реагувати, у їхніх очах стільки суму та болю...
З тих пір минуло чимало часу, ось вже й перший золотий ювілей на порозі. Але вчитель мало чим змінився. Такий же енергійний, стриманий і водночас емоційний, уважний у ставленні до колег, учнів, батьків. Хіба що сивина посріблила волосся. За ним міцно закріпилась слава сильного викладача. Може, тому, що на уроках завжди має під руками ілюстрації, документальні свідчення, експонати незалежно від того, про яку епоху йде мова, а особливо, якщо тема торкається минулого й сьогодення України. Численні експонати, як справжній історик, роками збирав сам, долучав до цього своїх учнів. Учні його люблять щиро й, мабуть, ще й за те, що не заграє з ними, завжди говорить правду, дає свою оцінку тій чи іншій ситуації, конкретній події.
Про те, щоб облаштувати історичний кабінет, мріяв давно. У інституті вдосконалення вчителів поцікавився, де б йому запозичити досвід, але виявилось, що ніде. Пізніше, коли Валерій Миколайович його таки облаштував, виявилось, що кабінет історії та українського народознавства НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. гімназії» смт Любашівка є кращим не тільки в районі, а й в області. Серед експонатів розділу «І оживе тая слава України» є дуже цікаві й рідкісні. Ось тобі панорама сільського двору, а тут — мініатюрний бабусин сундучок, дерев’яне взуття, революційна будьонівка, вироби з грубого полотна, домоткані рушники яким за сто років...
Члени народознавчого клубу «Джерело» ведуть пошукову роботу, збирають експонати, прислів’я та приказки, свідчення очевидців про проведення різних обрядових свят, народні пісні. Ці експозиції дають можливість прилучитися до джерел нашої духовності. Їх, вважає вчитель, слід вичищати. Замало говорити, що ми козацького роду, наша мова солов’їна, а нація працьовита. «Мені приємно, — ділиться В.М. Бондаренко, — що в районі вчителі історії, української мови та літератури також облаштували куточки народознавства, зібрали чимало цінних експонатів. А чи не пора нам створити й у себе осередок «Просвіти?».
Вихованці Валерія Миколайовича постійно беруть участь у Малій академії наук, республіканських конкурсах, учнівських олімпіадах. Їх роботи відзначені дипломами та грамотами. Особливо багато зібрано свідчень очевидців голодомору 1932-33 років. Нинішні студенти вузів користуються цими матеріалами.
— Сьогодні точиться багато суперечок навколо нових підручників з історії, особливо новітньої. Яка ваша позиція?
— Як історик, я не став би давати різких оцінок історичних процесів без наявних наукових досліджень та підтверджених висновками, тим більше у підручниках з новітньої історії. Йдеться про невідповідність вміщеного матеріалу з життєвою дійсністю, свідками якої були і є нинішні покоління і вчителі історії зокрема. Зруйнувавши й заформалізувавши загальноприйняте й зрозуміле у плані людських цінностей та пріоритетів, суспільство, а особливо молодь, взамін нічого не отримало. А якщо щось і отримало, то воно не кращого гатунку. Чи не є це причиною нашої духовного зубожіння? Ви помітили, що люди звикли постійно скаржитись. Їм хронічно чогось не вистачає, одним — часу, іншим — грошей, третім — чогось матеріального. А чи поскаржився коли хто на те, що нам не вистачає духовності? А якщо й поскаржився, то що ми зробили, щоб виправити становище?
— Валерію Миколайовичу, наші діти живуть в іншу епоху, і вона істотно впливає на їхній світогляд, деколи не кращим чином. Ви, як педагог, як виходите з цієї ситуації?
— Досі не можу змиритися з тим, що пропагують телебачення та преса. Та тут директивами і розпорядженнями проблему не вирішиш, тим більше заборонами. Я кажу своїм учням: читайте, дивіться, але знайте, що є зерно і є полова. Тож вмійте відрізняти одне від одного. Батька й матері біля вас у кожному конкретному випадку не буде, щоб підказати, як діяти.
Суперечності часу, на жаль, не з кращого вплинули на цінність та роль знань. Сподівання на вступ до навчальних закладів за гроші призвели до того, що не тільки батьки, а й учні заявляють: «Були б гроші, а знання – не головне». І це при тому, що всі ми хочемо мати грамотного лікаря, чесних прокурора й суддю та інших спеціалістів.
Таким він був завжди, чесним, відвертим, принциповим. Вчитель вищої кваліфікаційної категорії, «Відмінник освіти України», беззмінний керівник районного методоб’єднання вчителів історії та права, голова ради профспілок педагогів району.
— Цього року, — ділиться Валерій Миколайович, — кожен вчитель історії матиме навчальні посібники для 8 – 11 класів з теми «Наш край». Книги про історію Одещини з найдавніших часів і до сьогоднішнього дня підготували Н.Ф. Таран та К.В. Кашперук. Щоправда, там дуже мало матеріалу по північній зоні області й нашому району зокрема. Час вже зайнятись пошуком архівних джерел. А тоді можна було б, систематизувавши накопичені матеріали, подумати і про видання хоча б брошури про наш край.
Мій співбесідник, посміхаючись, стверджує, що поки що років не відчуває.
— Та коли подумаю, — каже, — що літа на осінь повертають, розумію, що треба спішити жити. Щоб завершити справи і у школі, і вдома, і про дітей подбати.
Вчитель, як і планував, збудував будинок, посадив сад, виростив хороших дітей — сина та доньку. Біля його двору з ранньої весни і до пізньої осені цвітуть квіти, висаджені власноруч. Тож з роси і води Вам, Валерію Миколайовичу, вдячних вам учнів, здоров’я й благополуччя.
