Инна Полякова, Алла Меньшова, Ольга Панова. Искусство быть вместе. Мужчина и женщина: искусство взаимоотношений. Искусство быть родителем. Москва, 2006. Презентація на Міжнародному фестивалі «Педагогіка ХХІ століття».
“Мистецтво бути разом” належить до тих книжок, які одразу ж, чи не з першого дня своєї появи, стають, якщо не популярними, то, принаймні, такими, що здатні викликати значний інтерес у значного кола людей: психологів, педагогів, батьків, молодих, і вже немолодих, але все ще закоханих. Це чудово було продемонстровано під час Міжнародного фестивалю “Педагогіка ХХІ століття”, який нещодавно завершився на Одещині, і на семінарах якого відбувалися презентація та предметне і зацікавлене обговорення цього видання.
Якщо говорити про жанр книжки, то слід визнати, що маємо справу зі своєрідною науково-філософською публіцистикою, в яку кожна з трьох авторок внесли часточку свого професійного і суто жіночого, чуттєвого досвіду. І ще одна важлива деталь: всі три авторки мають відношення до практичної психології і педагогіки. Інна Полякова за фахом – соціальний педагог та практичний психолог, вона – ректор Міжнародного союзу університетів та керівник творчої лабораторії “Психосистемологія”, Алла Меньшова – педагог-психолог, ректор Челябінського відділення Міжнародного союзу університетів та провідний фахівець творчої лабораторії “Психосистемології”, Ольга Панова – психосистемолог, практичний психолог, практикуючий тренер, спеціаліст творчої лабораторії “Психосистемології”.
Так от, основне достоїнство книжки, яку вони разом сотворили, якраз і полягає в тому, що вона дуже конкретна у своїх спостереженнях, висновках та рекомендаціях, що її з однаковою цікавістю і доступністю може сприймати і соціальний психолог, і медик та педагог, і пересічний читач, який хоче збагнути, чому його родинні, батьківські та громадські справи зайшли в глухий кут. Що сталося, і як з цього кута вийти?
“Психіатр Росс Кемпбелл, – пишуть вони, – який займається проблемами дітей і підлітків, запропонував таку метафору: “Кожна дитина – це “посудина”, котру треба наповнити любов’ю. Дитина прагне любові. І коли вона її відчуває, вона розвивається нормально. Найчастіше діти здійснюють необачні вчинки, коли “посудина любові” пуста. Ця пустота всередині дитини примушує її шукати способи і засоби, щоб наповнити свою “посудину любові”, але іноді не там і не так.
Самотність руйнівна для людської психіки. Людям необхідно, щоб поряд була близька людина, яку вона любить. Самому наповнити свою “посудину” досить складно, і ті, хто віддає перевагу незалежності й уникає відносин, щоб не зазнавати болю при розлученні, так чи інакше обирають внутрішню пустоту і розчарування”.
Зрештою, вся книжка підпорядкована тому, щоб навчити читача розуміти суть проблеми та заповнювати цю “посудину” – і не лише дитячо-підлікову – любов’ю, приязню, людською добротою. Досить цікавою та вичерпною видається психологічна характеристика батьків: батько-начальник, батько-мученик, батько-комп’ютер, батько-приятель, батько-менеджер, батько-партнер, батько-творець... І що важливо, за кожним із цих типів постають рушійний та неусвідомлюваний мотиви, тактика побудови взаємин і тактика виховання.
Як би ми не відхрещувалися від власних недоліків, кожен із нас, батьків та матерів, неминуче знайде в цих типах власне віддзеркалення. І не доведи Господь почути потім сповідь, яку ми чуємо від 19-літньої Поліни В.: “Так, я ходжу до матері в лікарню, провідую її. Але я нічого до неї не відчуваю. Там, поруч із нею, лежать сторонні люди, то за два-три відвідування вони стали мені значно ближчими, ніж вона. Своїми докорами, сварками, скандалами вона все в душі у мене випекла. Я її дуже боялася. Весь час змушена була брехати. Всіх моїх друзів розігнала: “Вони неосвічені, книжок, таких, як ми, не читають, невиховані, незнатні”. Чужі ми з нею, навіть більше ніж чужі...”
Але постає питання, на яке, на жаль, самі авторки навіть не намагаються дати відповідь: а чи цей сумний досвід холодного відчуження Поліни від матері стане достатнім досвідом для неї самої, дев’ятнадцятилітньої, яка за рік-другий сама стане матір’ю?
І ще одна проблема, яку авторки теж обходять: а чи має право людина в свої дев’ятнадцять років так беззастережно віддаватися дитячим почуттям та враженням, коли це стосується батьків? А як бути з прощенням, з християнськими заповідями на зразок, не судіть і не судимі будете”?
Водночас авторки досить виразно відтворили історію шлюбу, як одного з цивілізаційних інститутів нашого суспільства, подали узагальнені і, як на мене, досить правдиві психологічні характеристики різних типів чоловіків та дружин (любовників та коханок), які теж дозволяють читачеві заглибитися в сутність власних взаємин, у психологію, філософію і традиції знайомства, кохання, шлюбу, зради...
Шлюбний контракт одного із “стилів взаємин”, названого “партнер-сопартнер”, авторки пропонують доповнити такими зобов’язаннями: “Я не вимагатиму, щоб ти відповідав за моє щастя. Я сам відповідаю за своє щастя. Таким чином, ми обоє зможемо почуватися досить вільними для того, щоб наше партнерство не стало обтяжливим. Тоді шляхом співробітництва ми зможемо збагатити одне одного”. А головними умовами для реалізації цього договору вони визначили: доброту, впевненість у собі, дисциплінованість, відповідальність і націленість у майбутнє.
Читаючи ці настанови, думаєш: “Господи, які ж ми з вами недосконалі, які далекі від того ідеалу, якого самі ж для себе і сотворяємо!” То, може, варто не докоряти собі в тому, що ми такі недосконалі, а бути скромнішими під час сотворіння свого власного ідеалу; робити його наближенішим до нас самих – грішних та неідеальних?
