Так вже традиційно склалося, що сільська рада, як адміністративна одиниця завжди вважалася найслабкішою ланкою в нашому державно-адміністративному устрої: мізерні, а в багатьох випадках ще, до того ж, і дотаційні бюджети; розкиданість сіл за майже цілковитого внутрішнього бездоріжжя; відсутність громадського транспорту і зв’язку, відсутність налагодженого і достатньо фінансованого медичного обслуговування, відсутність транспорту у самої сільради і така ж відсутність реального виконавського штату – ось те, що характеризує пересічну, початкову і найближчу до людей адміністративну одиницю, яку ми змушені називати «сільською радою», за назвою місцевого органу самоврядування, бо навіть полінувалися придумати для неї адміністративну назву: у нас є «область» (а не «обласна рада»), є «район» (а не «районна рада») і є щось таке, без офіційної назви, що ми змушені називати «сільською радою». Чому б не відродити давню назву «волость», в якій діяла б сільська чи волосна рада?
Так от, сьогодні ми подаємо розповідь нашого спеціального кореспондента про одну з найдосвідченіших в області сільських голів – Світлану Олександрівну Мацкул, яка ось уже впродовж 22-х років успішно очолює Августівську сільську раду Біляївського району.
Коли, показуючи мені невеличке, але добре впорядковане та поцятковане риштуваннями новобудов село Черевичне, Світлана Олександрівна Мацкул з сумом мовила: “А ще недавно це село офіційно вважалося неперспективним”, я мимоволі здригнувся. Кому, якому божевільному могло спасти на думку “записати” це давнє село, що розкинулося в степовій долині вздовж узбережжя теплого і лагідного Хаджибейського лиману, до “неперспективних”?! І взагалі, де ж тоді жити українському степовикові, як не на цьому богом береженому окрайці Причорноморського степу, що вереснево жовтавіє поміж двома величезними Хаджибейським та Куяльницьким лиманами, майже на північних околицях портово-промислової Одеси? І ця “неперспективність” тривалий час позначалась на всьому його існуванні: на настроях молоді, ставленні людей до розбудови та впорядкування села, на самому духові, яким воно жило.
Вже згодом я дізнався, що Черевичне – рідне село Світлани Олександрівни. І як на першу ознаку справжнього відродження села та переродження його з “неперспективних” в історично повноцінне, вона вказувала не на контури нових, досі небачених у цих місцях особняків, а на вже вивершені обриси прекрасного храму, який споруджується в селі на приватні спонсорські кошти; храму, про який це давно і безнадійно “безцерковне” село ще донедавна навіть і мріяти не могло.
І ще одна характерна для Світлани Олександрівни деталь. Вона не поспішала зізнаватися, що ми їдемо до її рідного села не тому, що вже давно живе в іншому пункті сільської ради – в Котовці, а тому, що всі п’ять сіл, які складають її сільраду – Августівка, Черевичне, Котовка, Протопопівка та Набережне – давно стали їй рідними, і вона не бажала якось виокремлювати саме те, що найближче їй за паспортом.
Найбільше, що вражає всіх, з ким мені довелося спілкуватися в Августівці, – це прагнення їхньої голови сільради все навколо підмести, прибрати, впорядкувати, прикрасити, пофарбувати, здається аж навіть “вимити” ввірені їй села. Маючи за душею дипломи медучилища та сільгоспінституту, ця інтелігентна, миловида і водночас не по-слов’янському педантична жінка зуміла сформувати в собі тверде переконання, що “істинний селянин” починається з поваги та любові до рідної оселі і рідного села, а “істинний медик” – зі святого і священного обов’язку в усьому дотримуватися гігієни і майже стерильної чистоти. А вона завжди почувалася селянкою і медиком.
Ні, справді, навіть важко уявити собі, щоб у наш час, в умовах сучасної захаращеної сміттєзвалищами, пластиковим непотребом та екологічною закононеслухнянністю України знайшовся б ще один посадовець, який би з такою відчайдушністю боровся зі смітниками, з колективним нехлюйством, з якимось підсвідомим, майже генетичним прагненням мільйонів наших співгромадян засмітити, забруднити; брутальними, ганебними написами та всім іншим непотребом опоганити, осквернити найпрекрасніші місця, найчудовіші краєвиди, найзаповітніші символи.
Передусім, Світлана Мацкул раз і назавжди вкорінила в думки і душі своїх депутатів, сільських активістів і всіх навколишніх підприємців, фермерів, керівників усіляких міських і приміських установ та закладів твердий адміністративний пострах: нехай ніхто і ніколи не сміє розглядати поля її сільради як… близькі і безмежні сміттєзвалища! Тому всіх депутатів сільради, всіх своїх активістів і свого дільничного міліціонера вона націлює в цьому питанні на одне: стежити за порядком, не дозволяти, громадою заступити і захистити свої угіддя; з’ясувати, коли і хто наважився кинути на їхні чудові прилиманні долини машини з будівельним чи якимось іншим сміттям.
Перш ніж готувати цю статтю, я об’їхав разом зі Світланою Олександрівною околиці всіх її сіл. І щоразу, як про велику свою перемогу вона розповідала, з якими труднощами вдавалося вивезти і знищити сміття; “закрити” те чи інше сміттєзвалище. Причому деякі з них довелося ліквідовувати вже по кілька разів: адже в кожному яру, на кожному полі та ще й на цілодобово ні міліціонерів, ні своїх екологів-активістів не приставиш. При цьому йдеться не про підготовку до якогось там “санітарного огляду на кращу сільраду”, чи приїзд високих гостей. Просто вона принципово не бажає миритися з будь-якими проявами неповаги до сільської громади. Сміття має бути тільки там, де воно справді повинно концентруватися, де його контролюють і своєчасно піддають вогню чи “похованню”. І нехай ніхто не сміє вдавати, що його особисто ці правила не стосуються.
Кожен, хто коли-небудь проїжджав трасою, яка пролягає повз села Котовка, Протопопівка, Августівка… тобто територією Августівської сільради, міг звернути увагу на те, що лісосмуги обабіч неї завжди проріджені, сухе гілля обрізане і прибране, всі дерева побілені, а придорожні рівчаки очищені від сміття. Те, що сільрада не має для таких прибирань ні коштів, ні транспорту, ні засобів, ні штатних одиниць – я гадаю, зрозуміло, і до цієї проблеми ми повернемося. Але за роки роботи в сільраді Світлана Мацкул витворила святе правило: ніколи не скаржиться на недосконалість і незабезпеченість діяльності сільради; людям, її виборцям, це просто нецікаво. “Який сенс в тому, що люди скаржитимуться мені як голові, а я скаржитимуся – їм?”, – пояснює сільський голова. – Кому потрібен такий керівник? Тому правило одне: піднімай людей, знаходь техніку та реманент, знаходь, пам’ятаючи, що світ не без добрих людей, – кошти і наводь порядок!
Певний час Світлана Мацкул не могла зрозуміти, чому ті кілометри, які пролягають її сільрадою, так часто і грунтовно засмічуються? Спочатку “грішили” на проїжджих, але вона розуміла, що “викиди” проїжджих з вікон машин та автобусів становлять лише мізерну частку. Та й не можуть проїжджі вивалювати цілі купи сміття, та ще такого, якого в автобусах, а тим паче в легковиках, просто не збирається. А з’ясувалося, що це дачники, які займають великі масиви землі далеко від траси, понад узбережжям, завантажують свої машини всілякими непотребом та сміттям і по дорозі додому, до міста, викидають їх у лісосмугах. У такий спосіб вони, бачте, і борються за чистоту своїх ділянок та кооперативів, й економлять на поїздках до стаціонарних сміттєзвалищ.
І тут уже довелося сільрадівському активові вдаватися до адміністративної та психологічної атаки, когось ловити, когось попереджати, а комусь і погрожувати серйозними санкціями. Бажаючих “прикрашати” трасу своїми звалищами одразу поменшало, хоча й досі час від часу… Адже психологія безгосподарника та відсутність совісті – домінанти досить стійкі.
Я невипадково так докладно зупиняюся на проблемі чистоти довкілля. По-перше, я впевнений, що ніхто з сільських голів не повів таку відчайдушну боротьбу за екологічну чистоту і гідність приміських сіл, як Світлана Олександрівна Мацкул, штатні працівники і депутати її сільради. Та річ навіть не в цьому. Проводячи цю боротьбу, вона аналізувала ситуації та чинники і вже зараз виходить на кілька важливих проблем, які стосуються не тільки Августівської, а й геть усіх сільрад.
По-перше, давно слід було перетворити сільраду на економічно та фінансово самодостатню адміністративну структуру. Як можна нормально порядкувати в “сільраді” з п’яти і більше сіл, якщо, скажімо, не має службової машини сама сільрада? Ну, гаразд, Світлана Олександрівна завжди за кермом свого старенького легковика, вона нещадно експлуатує його по сільських вибоїнах та на власному пальному. Але ж хіба таке становище повинно залишатися нормою, і хіба це по-державному?
А чого варта сільрада, якщо в неї нема жодної вантажівки? Раніше по селах існували колгоспи та радгоспи, які, за всіх негараздів, мали свій транспорт, своїх майстрових людей, свої господарські структури, а їх співпраця з сільрадами заохочувалася і контролювалася партвладою. А що тепер? До кого, до якого власника може звертатися голова сільради з подібними проханнями, тим паче, що, скажімо, машина потрібна щодня: чи то меблі до дитсадка підвезти, чи сміття вивезти, чи саджанці привезти… та причин сотні. І щоразу машину треба десь знайти і платити здебільшого готівкою. Такі реалії життя. А з яких коштів платити? І чому держава вдає, що села, які не мають тих обслуговуючих структур, які існують у містах; не мають ні транспорту, ні коштів, ні технічних працівників – усе життя повинні якось викручуватися”. Вони – “викручуватися”, а держава – вдавати, що цих проблем не існує. Га, як вам такий розподіл повноважень?!
При цьому приміські сільради повинні мати особливий статус, особливий бюджет, їм належить приділяти особливу увагу. Місто постійно тисне на них. Воно забирає в них робочу силу, кидає на них зграї грабіжників, бомжів і наркоманів; воно вимагає все нових і нових земель – для важливих персон, для закладів, установ та підприємств; воно юридично і кримінально “наїжджає” на сільради та їх керівників.
А що може протиставити їм сільрада? Одного дільничного міліціонера на п’ять-шість сіл, який досить часто не має ні машини, ні зв’язку, крім власного мобільного, якщо тільки він є, ні житла, ні належного дільничного приміщення. А хто діє в самій сільраді? Так, існує юридична служба? Її нема! А будь-який міський юрист, особливо адвокат, коштує півбюджету сільради за одну консультацію. Хто, конкретно, в штаті Августівської сільради? Заступник з соціальних питань (Георгій Ворник), секретар сільради (Олена Таран), діловод (Світлана Клименко), ну ще касир та землевпорядник. Колектив дружний, досвідчений, Світлана Олександрівна знає, що завжди може покластися на вміння і старанність цих людей, але, пробачте… А де хоча б один реальний виконавець? А тим часом дитсадок, школи, клуби, інші заклади просять, вимагають: нам потрібні електрики, сантехніки, водопровідники, теслі… В містах існує хоч якась подоба ЖЕКів чи їхніх породжень, які мають обслуговувати свої мікрорайони; а хто має обслуговувати все те господарство з водо– і газопостачання, з ремонтом шкіл, дитсадків і клубів, з допомогою ветеранам і багатодітним родинам, – у сільській раді?
Одразу скажу, що Світлана Олександрівна, з її умінням контактувати з господарниками, залагоджувати будь-які конфлікти, знайти підхід до потрібного платоспроможника навчилася розв’язувати більшість із цих проблем. Але ж не можна покладатися тільки на сумління, нерви та вміння “крутитися” голів сільрад! Коли вже ми навчимося до державної справи ставитися по-державному?
Або ще одна проблема, яку гостро відчуває Світлана Олександрівна Мацкул і тисячі її колег по всій Україні. Щоразу, коли в розмові з головою сільради ми торкалися оперативності реагування на ті чи інші події чи ситуації в селах, на поінформованість про них сільради, на практичне втілення рішень сільради, ми, водночас, стикалися і з тим фактом, що в селах нема… представників сільради, нема виконавців її волі, нема людей, які б аналізували ситуацію в селі, організовували селян, стежили за дотриманням законності та елементарного порядку.
Свого часу я вже писав про те, що ми не зможемо підняти сучасне українське село (особливо коли йдеться про віддаленні села, які навіть від сільрадівського центру подеколи віддалені на 12 – 15 кілометрів), поки не запровадимо в ньому інститут… староства. Я давно виступаю за те, щоб кожне велике чи мале село мало свого СТАРОСТУ. Виборну чи призначувану посадову особу, яка б організовувала життя села, була відповідальною перед сільрадою і залишалася провідником та виконавцем її волі.
Гаразд, ухвалила Августівська сільрада якесь рішення, яке стосується, скажімо, села Черевичного. Кому голова сільради може адресувати це рішення в Черевичному? Хто відповідальний за його виконання? Хто роз’яснить це рішення селянам та організує їх на виконання? Хто слугує виразником волі сільської громади перед сільрадою?
Розумію, хтось може заперечити мені, що, мовляв, у селі існує депутат сільради від цього села. Але, по-перше, це людина яка має свою роботу, свою турботу про шматок хліба, свою родину. Та й що таке депутат сільради, якщо у нас уже й волю депутата Верховної Ради навчилися ігнорувати? Інша річ – староста. Офіційна, обтяжена законом та обов’язками особа, яка спирається на допомогу місцевих депутатів різних рівнів, на дільничного міліціонера та його добровільних помічників (зараз такий інститут запроваджується), на вчителів, священиків та місцевих активістів. Погодьтеся, що це вже і реальна сила, і реальна влада. Староста повинен мати своє адмінприміщення і телефон, він повинен бути повновладним представником вищої державної влади в цьому конкретному селі. Бо це ж парадоксально: в селі стається якась подія, подеколи важлива і трагічна, а голова сільради дізнається про неї від випадкових людей, іноді запізно; коли голова сільради не має кому зателефонувати в село, щоб дістати офіційну, а не за чутками, інформацію, а головне, вона не має кому доручити в цьому селі вдатися до певних дій.
Ні, що стосується самої Світлани Олександрівни Мацкул, то вона потурбувалася про те, щоб у кожному селі мати свого надійного інформатора з мобільним телефоном, і навіть з транспортом, але все це – на рівні власної ініціативи і доброї волі, коли ніхто ні перед ким не зобов’язаний. Але в такій важливій державній справі, як налагодження життя села подібні схеми працюють недовго і ненадійно.
(Далі буде)
