Іноді виникає враження, що в добі цієї людини – сорок вісім годин. Бо теперішній директор Одеського російського театру Олександр Копайгора щодня встигає зробити так багато, що залишається лише дивуватися його працездатності та енергії. Ось і в ці дні графік його діяльності насичений вкрай. Адже попереду – відкриття нового сезону, масштабна прем’єра мюзиклу «Степан Разин», велика гастрольна поїздка до Санкт-Петербурга. Але двадцять хвилин для розмови з представником нашої газети Олександр Євгенович усе-таки викроїв.
– Олександре Євгеновичу, у братів Стругацьких є роман «Важко бути богом». Перефразуючи їх, хочеться запитати у Вас: важко бути директором?
– Так, гарне запитання (сміється). Кажу відверто: нелегко, зовсім нелегко. Нелегко, коли закінчуєш свій робочий день тоді ж, коли і починаєш. Нелегко, коли потрібно щодня розв’язувати сотні найрізноманітніших питань і проблем. Нелегко, коли задуманий тобою черговий проект зіштовхується з об’єктивними і суб’єктивними труднощами. Мабуть, можна було б ставитися до всього цього інакше, так би мовити, спокійно, ніжно, гладко. Але я так не вмію. Тому скажу так: нелегко, але цікаво!
– І в чому ж виражається це зацікавлення?
– У тому, що відчуваєш віддачу, що відчуваєш, – витрачена тобою енергія повертається до тебе в новій якості. Я повторював, повторюю, і не втомлюся повторювати: основний показник успішності театрального процесу – це кількість глядачів, які приходять на вистави. Театр існує для глядача і тільки для глядача. А я сьогодні можу з цілковитою відповідальністю заявити: за ті чотири роки, що я перебуваю на цій посаді, кількість одеситів, які стали постійними глядачами Одеського російського театру зросла на кілька порядків.
– Ну, крім глядачів, до театру ходять ще й критики...
– І слава Богу! Критика потрібна театру. Єдине, що хочеться додати – професійна, об’єктивна і конструктивна критика. Не випадково цього року темою нашої щорічної, тобто вже традиційної науково-практичної конференції “Російський театр в Україні” стала тема “Питання сучасної критики”. Обираючи цю тему, ми розуміли, що свідомо викликаємо вогонь на себе. Спеціально до відкриття конференції та нашого нового фестивалю “Зустрічі в Одесі” ми підготували прем’єру – виставу “Девочки” за п’єсою О. Марданя. Для обговорення цієї та інших фестивальних вистав ми запросили до Одеси досить шановних критиків із Києва, Москви, Санкт-Петербурга. І ми також були готові до розгорнутої дискусії з представниками одеської критики. І якщо думки столичних професіоналів справді стали “важкою артилерією”, то з боку одеських критиків особливого “вогню” ми якраз і не дочекалися. Отож, висновки про стан нашої сьогоднішньої критики робіть самі.
– Цього року паралельно з уже традиційною науково-практичною конференцією російських театрів вперше відбувався театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі». Це що, теж зародження нової традиції?
– На закритті фестивалю його організатори – тобто я і мій постійний соратник, драматург і меценат Олександр Євгенович Мардань просто запитали в усіх учасників конференції та фестивалю: чи потрібні “Зустрічі в Одесі”? Думка була одностайною – так! Ідея такого фестивалю давно витала у повітрі. Не приховаю, що назву “Зустрічі в Одесі” навіяв нам відомий російський фестиваль “Встречи в России”, який щороку відбувається в Санкт-Петербурзі, в театрі “Балтийский Дом”. І тут немає плагіату, а є однодумність: адже й у роботі фестивалю “Встречи в России”, і в роботі фестивалю “Зустрічі в Одесі” активну участь бере та сама організація – Центр підтримки російських театрів за кордоном при СТД Росії. Ми пишаємося й тим, що частину фінансування нашої конференції та фестивалю ми одержали за програмою Президента Росії В. Путіна. Велику допомогу подали Міністерство закордонних справ, Консульство Росії в Одесі, Одеська облдержадміністрація. Найпотужнішу фінансову підтримку надала фірма “Бельетаж”. Не приховаю, що ми серйозно сподівалися також на допомогу Міністерства культури і туризму України, але, на жаль, цього разу не одержали її. Але фестиваль відбувся, і фестивалю далі бути! Завершуючи цю тему, просто хочу зачитати один із відгуків про перші “Зустрічі в Одесі”: це відгук патріарха режисури, худкерівника Харківського академічного російського театру, народного артиста України, професора Олександра Сергійовича Барсегяна: “Уважаемый Александр Евгеньевич! От всего сердца выражаю огромную благодарность за приглашение на замечательную по замыслу, безукоризненную по организации и проведению Международную научно-практическую конференцию и театральный фестиваль. С уважением, Ваш А. Барсегян”. Такий відгук багато вартий!
– Олександре Євгеновичу, а тепер – трішки про майбутнє: чим житиме театр у новому сезоні?
– Театр житиме роботою. У планах театру – ціла низка постановок: це і сучасна ексцентрична комедія “Что увидел дворецкий” за п’єсою Джо Ортона, яку ставить Сергій Голомазов. І пушкінська “Пиковая дама”: працювати над нею буде Олексій Гирба, постановка присвячена до прийдешньої дати – 170 років із дня смерті Пушкіна. Ну і, напевно, найсміливіший наш задум – постановка Шекспірівського “Гамлета”. Її здійснить Олексій Литвин.
– Уся режисерська колегія знову при ділі?
– Саме так. Всупереч думці скептиків, обрана нами форма художнього керівництва театром за допомогою режисерської колегії довела свою життєздатність. Олексій Литвин, Олексій Гирба і Сергій Голомазов ведуть театр вірним курсом. При тому, що браку в пропозиціях вони не зазнають, і в Москві працюють дуже активно – і як режисери, і як педагоги держінституту театрального мистецтва. Але Одеса сьогодні для них – ще один рідний дім. І це я можу віднести до власної директорської гордості: я зумів знайти ті точки, ті зачіпки, ті струни, що змогли зацікавити цих режисерів.
– Ну а тепер – про найближче майбутнє: сезон відкривається «Степаном Разиным». Кажуть, що за постановочною структурою найскладніша вистава з усіх, що будь-коли ставилися в Одесі…
– Це справді так. Вистава дуже складна в будь-якому стосунку – і за рівнем матеріалу (все-таки в основі – роман “Я пришел дать вам волю” – найголовніший, “заповітний” роман Василя Шукшина), і за кількістю виконавців, і за декораційним вирішенням, і за багатьма іншим складовими. Ця постановка – дуже серйозний етап для нашого театру. Це наймогутніший тренаж, колосальний майстер-клас. Для всіх працівників – від актора до монтувальника – “Разін” є іспитом на міцність і на майстерність, таким своєрідним тестом, пройшовши який можна буде сказати: ми змогли це – виходить, ми справді можемо багато чого. З цілою відповідальністю заявляю: “Степан Разін” – це видовище, подібного якому Одеса не бачила ніколи. І щоб донести це видовище до одеситів, весь театр сьогодні в буквальному значенні працює в поті чола. Результат одесити побачать 5 жовтня. Вірю: нам буде, чим пишатися! Ми зобов’язані перемогти!
– Олександре Євгеновичу, на жаль, 20 хвилин минають. Тому наостанок хочеться повернутися до початку нашої розмови. Отже, директором бути нелегко, але цікаво. А які радості, крім театру, є в житті Олександра Копайгори?
– Крім театру всі мої радості – домашні, у найбуквальнішому значенні цього слова. Родина, будинок – це головне і єдине місце, де я відпочиваю, як то мовиться, тілом і душею. Дружина і дочка – це мої найдорожчі люди, головний зміст і радість мого життя. Ну і ще радість – це наш домашній “зоопарк”: дві кішки, собака, сіра ворона і папуга. У нас із дружиною склався цілий ритуал: підйом о шостій, ранкова кава, вихід на балкон і годування наших улюбленців – у певній послідовності. Хоча всіх представників нашого “зоопарку” ми любимо абсолютно однаково: на кому зупиняється око, – той і одержує свою порцію любові в цілому обсязі. Наші тварини – це дивні істоти, дуже розумні і тонкочуйні. Наприклад, кішка завжди відчуває, коли тобі погано, приходить і лягає на те місце, що болить. А як вони кумедно граються між собою. Ось такі радості, яких я щиро бажаю всім. Ну і, звичайно, бажаю всім утіхи від наших нових вистав!
