На запитання, хто з городян найсправніше сплачує рахунки за комунальні послуги, тобто за газ, воду, електрику тощо, кожен відразу відповість: пенсіонери. Так-так, найвідповідальніші і найсвідоміші громадяни саме пенсіонери (радянський гарт не підводить): годинами простоюють вони в чергах в різних комунальних установах за книжками зі сплати послуг, у відділах субсидій – за необхідними довідками, а потім в ощадкасах, щоб сплатити вчасно рахунки. Моя матір – з цієї категорії. У свої 80 років вона вже сама з будинку не виходить, але дуже хвилюється, якщо я спізнююся зі сплатою, і тримає це питання на контролі постійно.
Кілька спроб заплатити за газ виявилися невдалими. Книжка «газова» закінчилася, а ще потрібно було для мами взяти довідку для одержання субсидії з абонентного відділу ВАТ «Одесагаз» на вул. Одарія, 1. Щоразу, приїжджаючи туди, я жахалася величезним чергам, які ніяк не ріділи. Змарнувавши в них не одну годину, зриваючись щоразу з роботи, залишалася перед закритими дверима і тоді, коли була 128-ю за списком, і наступного дня при порядковому номері 98 (кому з одеситів незнайомі ці списки, що складаються в довжелезних чергах під дверима кабінетів різних комунальних служб?!). За порадою колишніх абонентів зважилася, нарешті, зайняти чергу вночі. О 3.30 ночі, здивувавши водія «жигулів», який випадково запізнився, проханням підвезти до «Одесагаз», я вирушила вкотре на вулицю Одарія. Дорогою ми з водієм, зрозумівши одне одного з півслова, обговорювали злободенне питання: у якій країні Європи, куди ми так прагнемо, є така «книжкова» епопея, такі проблеми, щоб люди, готові сплатити послуги, не могли це зробити без нервування.
Біля «газового» офісу не було ані душі. Холодна ніч. Перемерзла, перехвилювалася дуже. Після п’ятої години ранку пішли люди. Я їх записувала, позначивши себе, зрозуміло, під жаданим номером 1. Люди, переважно, літні: навіщо усім мерзнути до відкриття абонвідділу понад три години? Залишаючись «на посаді», відпускала їх погрітися. 17 чоловік було в списку до 6 години ранку. Останньою записала вчительку, до неї – симпатичну світловолосу жінку, соціального працівника. Мені потрібно було відлучитися: відвезти семирічного сина до школи і встигнути повернутися до відкриття контори. Довіривши вчительці посаду, попередила, що повернуся незабаром, щоб не загубили список. За годину до початку занять я змушена була залишити дитину на вулиці біля школи і помчала з важким серцем назад, до абонвідділу.
На годиннику було 8.15. Юрба людей оточувала будинок, люди тіснилися у відкритому приміщенні холу, на сходинках. Мигнули знайомі обличчя. Мені встигли повідомити, що наш список порвали і склали новий – з тих, хто був присутній на той момент. І вчителька, і соціальний працівник зробили вигляд, що мене не чують, коли я намагалася нагадати обставини своєї короткочасної відсутності в черзі. Волати до справедливості юрби було, звичайно ж, марно. Мене ледве не побили, обірвали петлі на куртці, на спині лопнув шов...
О, як я ненавиділа в той момент і байдужих працівників абонвідділу, і всю цю організацію, де начальство ховається за зачиненими дверима від людей, приречених втрачати здоров’я і людську гідність в божевільних чергах, і палець об палець не вдарить, щоб якось розв’язати ситуацію. У стані нервового зриву я увірвалася до чергового, який ще не здав зміну і був свідком мого нічного «стояння», попросила підтвердити мою присутність біля під’їзду, коли тут ще не було ані душі. У крайньому відчаї, крізь сльози, з серцем, що розболілося, просила зустрічі з ким-небудь з керівництва. Мимо пропливла одна з начальницьких дам і зарозуміло скомандувала виставити мене за двері. Хто надає право таким бездушним баринькам працювати з людьми – запитання до керівництва ВАТ. Навіть у дрібних фірмах персонал нині навчають правилам пристойності: відвідувачі – це гроші, отже – прибуток, зарплата, зрештою. Стало бути, до кожного клієнта треба ставитися шанобливо.
Чому за свої ж гроші ми зазнаємо стількох незручностей? Коли «людський чинник» з Конституції дійде до свідомості керівників того ж «Одесагазу», «Обленерго» та інших подібних організацій, покликаних якісно і чемно обслуговувати населення?
…Того нещасливого дня я все-таки потрапила до абонвідділу. Бог послав мені на допомогу іншу його співробітницю, яка стала мимовільним свідком того, що відбувалося, і попросила охоронця провести мене через юрбу.
Я не могла отямитися ще три години після відвідування цієї установи. Через хвилювання і стрес забула попросити довідку для відділу субсидій про відсутність заборгованості за газ. Виходить, попереду ще одне коло пекла.
Після нічного серцевого нападу звернулася до поліклініки, де довідалася, що не самотня у своїх поневіряннях: мого лікаря теж довели до сліз в аналогічній ситуації.
За розповідями багатьох знайомих знаю, що подібні баталії відбуваються нинішньої осені практично в усіх дільницях ВАТ «Одесагаз». Запитання до його керівництва: чому не можна налагодити роботу служби так, щоб люди не божеволіли в чергах, не витрачали часу і нервів з єдиною метою – заповнити бюджет ВАТ, щоб до нас, абонентів, ставилися з вдячністю за прагнення вчасно сплатити послуги, а не з презирливою зарозумілістю, настільки властивою багатьом комунальним чинушам.
