– Я не вважаю події грудня 2004 року ані “жовтогарячою революцією”, ані державним переворотом, ані святом, – констатує Микола Леонідович. – Адже державний переворот найчастіше спричинює радикальну перебудову соціально-економічної або політичної системи і виводить суспільство на новий, більш прогресивний етап розвитку. Що ж одержали ми у так званий постреволюційний період, тобто до осені 2005 року? Обвал економіки, спад всіх макроекономічних показників, стрибкоподібне зростання цін на основні продовольчі продукти, кризи, що йшли одна за одною, спад керованості країною через жахливу некомпетентність “жовтогарячих” та корупційні скандали... Погодьтеся, що це не мало нічого спільного із прогресивним оновленням суспільства.
Через деякий час стало очевидним, що гасла “помаранчевої” команди не виконуються. І люди, які вийшли на Майдан, опинилися попросту обдуреними. Так, з одного боку, за ці два роки в країні стало більше свободи та демократії. А з другого боку – так звана жовтогаряча революція розколола суспільство на дві частини. І нам ще потрібно подолати наслідки цього розколу.
У цілому ж, на моє глибоке переконання, держава має розвиватися шляхом не революційних перетворень, а еволюційних змін.
