Є в Котовському районі село Липецьке, яке розкинулося в мальовничій долині річки Тилігул між Котовськом та Ананьєвом. Воно знамените тим, що розтяглося аж на цілих 25 кілометрів, – хоч бери та подавай заявку до Книги рекордів Гіннесса. Назвою своєю славному російському місту Липецьку воно не зобов'язане нічим. Першими поселенцями тут були переважно селяни-біженці із Молдови та Волощини і старообрядники-розкольники, або «липовани», із Росії. Від них, «липован», і одержало село свою назву.
Народ у Липецькому дружний, живе, як одна родина. Селяни однаково шанобливо ставляться до мов двох великих народів: російської та української, хоча й розмовляють тут винятково молдавською, тому що 97% – молдавани.
У Липецькому мешкає 3575 чоловік. Ще 85 – у селищі, що примикає до нього, Куйбишевському, котре разом із селом територіально об'єднане у Липецьку сільську раду, де сільським головою ось уже п'ять років Раїса Іллівна Тинкован.
З нею ми домовилися зустрітися у її робочому кабінеті. Вона з'явилася із незвичайної краси квіткою в руках. Побачивши мене, зніяковіла й сказала, що сьогодні двадцять п'ять років, як вона вийшла заміж, і квітка ця – подарунок чоловіка.
– І який же головний підсумок 25-річного спільного подружнього життя? – запитав я.
– Син Дмитро, який після закінчення Кишинівського університету пішов за контрактом служити до прикордонних військ, – з гордістю відповіла Раїса Іллівна. – Ну, а чоловік, Сергій Іванович Тинкован, у недалекому минулому механік, зараз працює директором Будинку культури. Він чудово грає на баяні й акордеоні і співає, ну, й за сумісництвом, – сміється вона, – працює в мене водієм машини й охоронцем...
Сама Раїса Іллівна до обрання сільським головою двадцять років пропрацювала у великому сільгосппідприємстві, де пройшла службовий шлях до головного економіста господарства.
Ось чому вона усі свої знання й досвід насамперед спрямовує на економічний розвиток територій довіреної їй сільської ради, важливою складовою цього розвитку є газифікація. Для цього, звичайно ж, потрібні кошти, й чималі. Раїса Іллівна встановлює контакт із віце-президентом російського концерну «Лукойл» Миколою Тимофійовичем Чорним, у чому їй допомагає його рідна сестра, мешканка Липецького. Листування триває довгі чотири роки. І ось 2005 року М.Т. Чорний приїжджає на святкування Дня села провідати сестру, а заодно оплачує рахунок на 100 тис. гривень за газифікацію сільського спортивної зали. Ощадливо витрачаючи ці кошти сільський голова укладається в 72 тис. гривень, а на різницю обладнує ще й прекрасний дитячий майданчик, ремонтує дорогу й купує національні костюми для дитячого танцювального колективу.
Але, головне! – встановлюються дружні відносини із віце-президентом «Лукойла». І Микола Тимофійович Чорний вже за 550 тис. гривень зі своїх особистих коштів газифікує 4,5 км села й обіцяє у найближчому доступному для огляду майбутньому побудувати селянам лукойлівську бензозаправку.
Здавалося б, життя в селі кипить, народ тут живе дружний, місця райські, всі будинки кам'яні, дахи втикані супутниковими антенами, але молодь у селі не тримається, виїздить до міста. Із 2189 дворів – 608 стоять пусткою. У 2005 році в селі народилося 15 дітей, а померло 95 чоловік. І це при тому, що тут створено соціальну інфраструктуру: Будинок культури й три клуби, стадіон, чотири школи, бібліотеки, фельдшерсько-акушерські пункти, АТС на 500 номерів, перевезення селян регулярно здійснюють шість автобусів. У селі є чудово обладнана дільнична лікарня на 25 койок, у якій працюють два лікарі-терапевти, а по суботах приїжджає стоматолог із Котовська. Немає лише одного – нових робочих місць. Шість років тому внаслідок реформування базового сільгосппідприємства, колгоспу ім. Леніна, було створено 11 агроформувань, які сьогодні дають лише десяту частину того, що давав колгосп. Жалюгідно існувала й правонаступниця колгоспу – агрофірма «Темп». Раїса Іллівна домовляється ще із одним своїм земляком, Іваном Миколайовичем Стрелею, директором овідіопольської агрофірми «Нива», розташованої під Одесою, в селі Чорноморка, і він бере агрофірму «Темп» до себе на баланс.
За короткий термін досвідчений господарник оновив машинно-тракторний парк, розрахувався із боргами й виплатив людям заробітну плату. В агрофірмі утворилося додатково 30 робочих місць. Почало відроджуватися тваринництво.
Ще одна проблема – це вода. Хоча й функціонують, крім приватних, ще й 450 громадських колодязів, але вода в них тала й не дуже якісна, а тому Р.І. Тинкован ухвалює рішення будувати водопровід. Відновлюється артезіанська свердловина, що була в неробочому стані, й над нею будується павільйон. На сьогоднішній день до школи й до 120 дворів вже надходить якісна водопровідна вода.
А ще Раїса Іллівна Тинкован задумала створити на території сільської ради заповідну зону.
Справа в тому, що на початку ХХ століття за три кілометри від села Липецьке ієромонах Інокентій (Іван Левізор) заснував монастир-печеру «Райський сад». Тут було побудовано підземні споруди й 90 підземних келій, де одночасно розміщувалося понад 5 тис. чоловік.
У 1920 році в село прийшла Радянська влада, й підземний монастир, подібних якому немає ніде у світі, було засипано землею.
Не так давно ентузіастами знайдено й розкопано вхід до монастиря. Чудово збереглася цегельна кладка. Про ті часи нагадують і відновлені у вісімдесятих роках купіль, колодязі та каплиця.
До слова сказати, я пив воду із колодязя, розташованого в каплиці. Вона на диво чиста й дає незвичайний приплив сил. Можливо, тому ось вже чотири десятиліття до цих місць з'їжджаються прочани із Росії, Молдавії та України. Особливо багато їх буває щороку наприкінці травня.
– Відновити б цей монастир, зробити його культурним надбанням усього нашого народу, та й створити для прочан нормальні умови, побудувати сучасний готель, – міркує Раїса Іллівна, – дивись, це спричинило б і розвиток всієї інфраструктури села.
Ось тільки де знайти на це кошти, й чималі!
Про унікальний підземний монастир добре знає і Наталя Анатоліївна Штербуль, начальник управління охорони нерухомих об'єктів культурної спадщини облдержадміністрації.
– На жаль, кошти у бюджеті на його відновлення відсутні, – смутно констатує Н.А. Штербуль.
Ну що ж, будемо сподіватися, що ця публікація допоможе знайти мецената-інвестора, щоб відновити цю дуже унікальну пам'ятку культурної спадщини.
Вигода від цього буде обопільна.
