Європейський союз на сьогодні об’єднує 25 членів: Францію, Німеччину, Італію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Данію, Ірландію, Велику Британію, Грецію, Іспанію, Португалію, Австрію, Фінляндію, Швецію, Чехію, Естонію, Кіпр, Латвію, Литву, Угорщину, Мальту, Польщу, Словенію, Словаччину. «Країнами-кандидатами» на вступ до ЄС є Румунія, Болгарія, Туреччина, Хорватія. Перебування в ЄС різних за своєю культурою, традиціями та мовою народів викликає необхідність розробки та розвитку механізмів вирішення національно-культурних питань в Європі.
Вивчення досвіду ЄС потрібне Україні, адже більшість політичних сил нашої держави декларують курс на євроінтеграцію. Не менш важливим є й те, що перед Україною постають ті ж проблеми, що і для більшості країн ЄС: як досягти розумного балансу між інтересами титульної нації та національними меншинами? як зберегти культурно-мовну ідентичність в умовах глобалізації?
Найбільш схожі етнонаціональні проблеми України та країн Центральної та Східної Європи. У Центральній та Східній Європі кожна четверта людина є членом етнічної меншини. У Словакії угорці складають близько 10% населення з п’яти мільйонів, у Румунії – від 7 до 8% населення з 21 мільйона осіб. Російськомовні складають майже третину населення Естонії та половину населення Латвії. Мовна проблема найбільш споріднює Україну з Ірландією. В цій країні навіть в умовах незалежності (більш тривалої, ніж в Україні) ірландська мова повністю програє соціокультурний простір мові своєї колишньої метрополії – англійській (в Україні українська мова досі перебуває у затінку російської).
Основним засобом забезпечення національної злагоди в Європі вважають створення правової бази та механізмів її дотримання. У 1993 году у Копенгагені ЄС виробив низку особливих політичних критеріїв для країн Центральної та Східної Європи, що прагнули до входження до ЄС. Серед цих критеріїв була вимога поваги до прав людини і повага до прав національних меншин. Інституції ЄС – Європейська комісія, Рада міністрів та Європейський парламент – сформулювали п’ять «основних позицій», згідно з якими визначили свою політику та параметри оцінювання ступеня дотримання країнами-кандидатами «критерію меншин» й рівня ефективності захисту національних меншин. Зокрема, ці інституції ухвалили Директиву про дотримання принципу «рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження». З 2000 року ЄС почав вимагати від кандидатів на приєднання запровадження запропонованих цією Директивою стандартів у національне законодавство та їх практичної імплементації.
Моніторингові структури ЄС використовують два основні документи, підготовлені Радою Європи: Рамкову конвенцію захисту національних меншин (1995) і Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (1992). Обидва документи склали основу правової бази оцінювання прогресу країн-кандидатів.
Одним із доказів мобілізації політики національних меншин є поява міжнародних партійних коаліцій нацменшин. Ці коаліції відбивають прагнення географічно сконцентрованих периферійних національних меншин, котрі не зовсім задоволені порядком роботи урядів держав, у яких вони проживають. Фінансує діяльність таких коаліцій сам Європейський парламент, який робить це з метою заохотити європейські політичні партії до взаємодії у передвиборчий період, а також у процесі парламентської роботи.
Прикладом таких коаліцій нацменшин є Європейський вільний альянс (European Free Alliance), Регіональні влади із законодавчими повноваженнями (Regional Authorities with Legislative Powers), або RegLeg, Федеральний союз європейських національностей (Federal Union of European Nationalities).
15 квітня 1958 року Рада постановила, що офіційні мови країн-членів повинні стати як офіційними мовами Співтовариства, так і робочими мовами установ Співтовариства. Тому офіційна мова кожної країни-члена є офіційною мовою ЄС. Оскільки кілька держав-членів мають ту саму офіційну мову, то це означає, що існує 21 офіційна мова: чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, португальська, іспанська, шведська, ірландська (з 1 січня 2007, але з обмеженням), латвійська, литовська, мальтійська, польська, словацька, словенська.
В європейських інституціях одним з головних принципів є багатомовність, незважаючи на те, що більшість політиків спілкуються між собою англійською або ж французькою. Нещодавно у Єврокомісії навіть призначили комісара з питань мультилінгвізму. Для полегшення спілкування в європейських інституціях є цілий штат перекладачів. Багатомовність європейських інституцій – задоволення не з дешевих. Щорічно лише на послуги перекладачів, що здійснюють усні переклади, доводиться витрачати 180 мільйонів євро. Іще 810 мільйонів євро коштують письмові переклади . Усі ці кошти – це приблизно один процент бюджету Євросоюзу. Прибічники використання багатомовності говорять, що мова – це ознака національної ідентичності.
«Європейська хартія регіональних мов або мов меншин» не розглядалася як документ, обов’язковий для ратифікації та імплементації, і Європейська комісія не надавала якогось особливого значення цій хартії. Суперечливим є те, що законодавство ЄС не містить чіткого та загальноприйнятого визначення поняття «національна меншина». Звернімо особливу увагу на базовий принцип Хартії: розвиток регіональних мов або мов меншин не повинен перешкоджати вивченню офіційної мови і необхідності вивчати її (тому вважаємо абсолютно антизаконною діяльність В. Каурова та йому подібних, які борються за російську мову, однак водночас не тільки не знають і не хочуть знати українську, але і неодноразово заперечували її існування). Неоднозначне ставлення держав-членів ЄС до «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» є відображенням їх різноманітних підходів до національної політики. Наприклад, Франція сповідує давню політику послідовної асиміляції, що нівелює розбіжності між членами різних груп до «французькості». Німеччина застосовує систему «тимчасової інкорпорації», у якій всі ненімецькі меншини зустрічають неподолані перешкоди для отримання громадянства (турецька меншина). У Великій Британії застосовується ієрархічний культурний плюрализм. З одного боку, тут існує досить толерантна політика, що передбачає надання широкої підтримки меншин. З іншого боку, це не перешкоджає англійській культурі домінувати на британських островах. Мовна політика викликає суперечки також у країнах, що нещодавно стали членами ЄС.
Отже, можливий вступ України до ЄС не є панацеєю для розв’язання всіх актуальних проблем нашої країни у національній та мовній сфері. Як бачимо, ці питання і досі у першу чергу викликають розбіжності серед членів ЄС. Тому процес входження України до ЄС повинен супроводжуватися виробленням власної політики у національній та мовній сфері. Вона повинна бути чіткою та послідовною, а за базовий принцип мати повагу всіх її суб’єктів до української мови та культури. На жаль, сьогодні ми бачимо іншу тенденцію – європейські цінності та базові документи парадоксальним чином використовуються для віддалення України від європейської перспективи, ліквідації відносних успіхів відродження української мови та культури (головним чином йдеться про своєрідну і неправомірну аргументацію захисників начебто меншинної російської мови з використанням як прапору згаданої Хартії). Втім, саме входження України до ЄС може сприяти тому, що українські дискусії про національну ідентичність набудуть більш цивілізованих форм.
