Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного відзначає 60 років з дня заснування. І це чудовий привід згадати, як все починалося, – не в Одесі, у Львові. Саме там відбувся як актор той, чиє ім’я носить театр, – Михайло Григорович Водяний.

Вперше прізвище Михайла Водяного з’явилося в програмах П’ятигорського театру музичної комедії у 1943 –1944 роках. У самому кінці програми вистави “Подвязка Борджиа” читаємо: “Граф фон Принквил – Водяной”, навіть без ініціалів. Потім були “Весілля Маріон”, “Весілля в Малинівці”, “Баядера”… А в 1945 році актора запросили до Львова.

Захоплення театром у Михайла Водяного виникло ще у шкільні роки. У Кисловодській школі, яку він закінчив, була непогана самодіяльність. Там Михайло вперше познайомився з абеткою театру. Після закінчення школи подався до Ленінградського театрального інституту… і був прийнятий одразу на другий курс.

…Львів зустрів неприємностями: театру ще не було, і ніхто не знав, коли він буде організований. Водяний почав працювати у філармонії як естрадний актор, а потім актором мюзік-холу.

У цей час до мюзік-холу прийшла нова актриса – випускниця Львівської консерваторії Євгенія Дембська. Витончена, гарна, з хорошим голосом, вона стала прекрасною партнеркою Водяного. Їх виступи в дуетах з класичних оперет мали у Львові величезний успіх. <…>

…Все з більшим нетерпінням актор чекав відкриття Львівської оперети. І ось 25 березня 1947 року театр було відкрито. Перша вистава, яку побачив львівський глядач, – нова оперета композитора Микити Богословського “Одинадцять невідомих”. Постановка режисера І. А. Гриншпуна.

У цій виставі Водяний грав у другому складі… Але долю актора вирішують глядачі. Минав час, і з кожною новою виставою ставало очевидним, що симпатії глядачів на боці Водяного.

М. Водяний був прийнятий до театру на ролі молодого простака. За ним зразу ж міцно встановилось амплуа “фрачного простака”. Актор з хорошою стрункою поставою, чудовою пластичністю, справді мав привабливий вигляд у вечірніх костюмах – фраці, смокінгу. Це відзначила одна з львівських газет. Водяного хвалили за “легкість жесту, витонченість”, відзначали великі здібності до хореографії.

Після “Одинадцяти невідомих” Водяний зіграв роль Боні у виставі “Сільва”. Рецензії на цю виставу присвячують Водяному кілька фраз, в яких жодного слова нема про образ, музикальність і спів. Хвалили, як змовились, за легкість танців, комедійність. І тільки пізніше, в 1954 році, одеська газета “Знамя коммунизма” відзначить нове трактування Водяним образу Боні: “Цей образ за традицією надзвичайно оглуплюється. Михайло Водяний створює зовсім іншого Боні – розумного, тонкого, людяного. Боні – Водяний несе на собі велику частину комічного навантаження вистави, але він не просто смішний, він дотепний”.<…>

В історії кожного театру є, мабуть, своя “Чайка”. Прилетіла вона і до молодого львівського театру. По-новому розкрилися творчі риси акторів. Ставив виставу режисер І. Гриншпун. Водяний грав у виставі “Вільний вітер” (музика І. Дунаєвського) роль Міккі. У ролі Пепіти вперше виступила молода артистка Маргарита Дьоміна, створивши образ привабливої, живої, завзятої дівчини. Обоє надзвичайно музикальні, ритмічні, Водяний і Дьоміна, зустрівшись, переконались, що творчо розуміють одне одного, легко й невимушено знаходять контакт на сцені. Для всіх, хто оточував їх, вони стали чудовою “каскадною парою”.

Наступним класом своєрідної театральної школи для Водяного став спектакль “Мрійники” (музика К. Лістова, режисер – І. Гріншпун). Роль в цій п’єсі про молодих будівельників спочатку здалася Водяному художньо нецікавою і не викликала бажання працювати над нею. Але режисер був певен, що Водяному саме час грати характерні ролі. <…>

Український театральний критик Володимир Миколайович Владко писав у газеті “Радянська Україна”, що у “Мрійниках” талановитий характерний актор Михайло Водяний створив за автора невеличку, але колоритну постать Очкастого. У п’єсі він поданий кількома маловиразними репліками, але на сцені існує цілком органічно. Актор не примирився з блідістю авторського тексту і знайшов для персонажа гідне місце серед інших героїв.

Водяний уже в перші роки роботи в театрі усвідомив настійну необхідність відійти від опереткових штампів. “Ще зовсім молодим актором, – згадував він, – я завжди прагнув одержати у виставі не ту роль, яку мені належало, а якусь “чужу”. В цьому мені дуже допомагав сам театр. Ні в якому іншому колективі актора, що виконує ролі молодих простаків, нізащо не підпустили б до ролі Попандопуло у “Весіллі в Малинівці” або Негоша з “Веселої вдови”. Ці ролі – привілеї літніх коміків. Закон є закон: кожному своє. В нашому театрі цей закон своєї дійової сили не мав, і це відіграло велику позитивну роль в моїй творчій долі”.

Ще до “Мрійників” – етапної вистави в житті Водяного – була поставлена оперета К. Бенца “Любов актриси” (за оповіданням Мопассана “Пишка”). Артиста в ній привабила “чужа” роль. Йому тоді було 24 роки, а людині, яку йому захотілось зіграти, французу, адвокату з борідкою і в пенсне, – 50 років. <…>

Велику радість принесла зустріч з класикою. До 100-річчя з дня народження М.В. Гоголя театр поставив виставу “Сорочинський ярмарок” (режисер – Д. Козачковський, диригент – І. Кільберг). Михайло Водяний виступив в ролі Поповича. Рецензії на виставу були схвальними. Народний артист УРСР В.І. Харченко відзначив, що Водяний так зрозумів Гоголя, ніби сам був з ним особисто знайомий. <…>

І нарешті остання вистава львівського періоду. Вона утвердила Водяного як характерного актора – “Дочка фельдфебеля” (музика О. Фельцмана, п’єса І. Рубінштейна, режисер-постановник Д. Козачковський, диригент І. Кільберг).

Роль Павла І не давала спокою Водяному. І, на радість Михайла Григоровича, режисер погодився дати йому цю роль. Понад два тижні актор провів у бібліотеці Львівського університету, знайомлячись з матеріалами того часу, з мемуарною літературою. Актор не просто шукав “у злому доброго” і не прагнув виправдати свого героя – його цікавило, що саме керувало його вчинками. Водяний любив цю роль, мабуть, за ту величезну працю, що вклав у її підготовку. У виліпленій постаті Павла вже виявилась творча зрілість актора. <…>

Наприкінці 1953 року наймолодший в країні театр музичної комедії – Львівський – змінює своє місце проживання і одержує прописку в Одесі.

Михайло Григорович згадував: “Перед нами постало нелегке завдання: ми розуміли, що повинні створити театр, гідний цього міста. В жодному іншому місті не повинно бути театру, схожого на наш, так само, як немає іншого міста, схожого на Одесу. Але чим ми зможемо завоювати, привабити і переконати незвичайний народ – одеситів, які тим і відрізняються від інших людей на землі, що вони про все знають?!

Зрозуміти місто – це значить, зрозуміти людей, до яких ти звертаєш своє мистецтво, і це дуже важливо. А зрозуміти глядачів – не значить під них підлаштовуватися. Всі знають, що завдання мистецтва – виховувати гарні смаки. Для мене це розшифровується інакше – допомогти людям зрозуміти самих себе. <…>

Я маю право сказати про Одесу – “моє місто”.

Але воно не одразу стало моїм. Спочатку я відчував себе Колумбом – відкриваю новий і дивний світ, виявляючи в ньому дорогі для мене і неповторні риси. Я зрозумів, що це дуже добре місто. Тут вміють радіти з усього доброго, що виникає. Більше того, тут вміють знаходити привід для радощів. Це вже талант. І я зрозумів: Одеса – талановите місто, в якому живуть добровільні прихильники радісного світосприймання як основи життєвої філософії. Одесити повірили в нас. Повірили одразу. І це довір’я зобов’язувало”.

Зінаїда ДЬЯКОНОВА, режисер,

Лілія НОВОСЕЛИЦЬКА, мистецтвознавець