Недільного дня кого тільки не зустрінеш на базарі. Для декого його відвідання – все одно, що вийти у світ. Так вважає і моя давня знайома. Вона із сільських красунь, про вік яких жартома кажуть: «В 45 – баба ягодка опять». Зазвичай вона часто посміхається, а тут бачу – очі сумні. Виявляється син, який нещодавно одружився, виїздить до Одеси: не хочуть молоді жити в одному будинку з батьками. І в порожній будинок (таких у селі – на кожній вулиці) вселятися відмовляються: мовляв, аура там погана. А на спорудження нового житла грошей немає. «А ти чула про акцію «Власний дім», – запитую. «Та немає в нас грошей на «власний дім», немає! – відповіла вона. І я почала докладно пояснювати їй, що й до чого, – про урядову програму підтримки індивідуального житлового будівництва на селі, про Указ Президента України. Але вона залишилася при своїй думці. «Заради Бога, кому потрібні мої проблеми!».
Про цей випадок я розповіла Олексію Олексійовичу Павлову – начальникові відділу містобудування, архітектури і житлово-комунального господарства Арцизької райдержадміністрації, за безпосередньою участю якого розроблялася і районна довготермінова (на 2006 – 2011 роки) програма підтримки індивідуального житлового будівництва «Власний дім».
Павлова почуте не здивувало зовсім. Так, відтік молодих людей з села – проблема всієї області. Село старіє, вимирає. Немає ні житла нормального, у якому молодій сім’ї було б комфортно, ні роботи. А рівень інженерного забезпечення того житлового фонду, що є, не витримує ніякої критики. Жити в таких умовах молодята вважають нижчим за свою гідність. Але як оживити село при відсутності достатніх на це коштів? Тут без інвестицій не обійтися.
Жаль, не читає “районку” моя знайома. А я знаю точно: у місцевій пресі публікувалося рішення сесії районної ради про затвердження згаданої вище програми, і вже тоді Марія могла б мати від нього для себе користь. Хто знає, можливо, сьогодні вона так би не побивалася через сина, категорично налаштованого на від’їзд, і свою самотність, що замаячіла попереду.
Але ж напрацювання цієї програми – якщо брати до уваги період її дії з 1998-го по 2006-й – вже є. В Арцизькому районі, наприклад, Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі надав кредити 18 забудовникам, і сума ця досить велика – 580 тисяч гривень. Та на купування житла – понад 80 тисяч гривень – видали чотирьом заявникам. Без такої істотної підтримки мрії мати власний будинок так і залишилися б для багатьох мріями. Адже скромні можливості районного бюджету далі 70 тисяч фінансування за весь період дії програми не поширювалися.
Чутками, як відомо, земля повниться: у минулому році кількість молодих сімей, які побажали одержати програмні кредити, склала вже 27, а це – 655 тисяч гривень, які їм буде надано у 2007 році. Дофінансування ж районної програми до підсумкового 2011 року складе 100 тисяч гривень.
“Але кредити потрібно повертати, де я такі гроші візьму?!” – звучить у вухах надривний голос Марії. Цікава справа, звичайно, потрібно повертати, причому вчасно. Погашають же кредити ті, хто їх взяв. Тим більше – на 20 років і при трьох відсотках річних – умови стерпні. На сьогодні завдяки фонду таким чином вже споруджено 13 будинків нового типу, і жити в них – одне задоволення. І все ж частіше беруть кредити на купування будинку. Або на його добудову. Мабуть, включається інстинкт самозбереження: затримається з поверненням – тим же будинком і розплатиться.
Але придбати власне житло – благополучне розв’язання лише однієї глобальної для молодої сім’ї проблеми. Ситуація з працевлаштуванням не менш складна. Воно, звичайно, можна навести позитивні приклади активної участі у соціально-економічному розвиткові сіл великих фермерів або керівників сильних, що іще збереглися, СВК. Тільки є вони далеко не у кожному селі. А інколи навіть якщо і є, то повною мірою виправдовують дане їм односельцями прізвисько – “скряга!”
На жаль, сільськогосподарське виробництво сьогодні достатньо не сформоване, а дрібні фермери, яких більшість, вкладають всі гроші у купування насіння, техніки, ПММ, засобів захисту рослин. Та й працюють вони з малою рентабельністю. Отож їхній вклад у розвиток соціальної сфери, по суті, нульовий.
Ось чому саме вже зміцнілим фермерам, які безоплатно розв’язують дуже багато проблем села, виділятимуться у перспективі основні кредити на придбання дорогого обладнання для організації переробки сільгосппродукції, нової технології поливу тощо. І все це ще й для того, щоб нинішню демографічну ситуацію змінити на користь села.
Треба визнати, далеко не завжди поява у ньому зовні багатого господаря у вигляді солідного агропідприємства-гіганта докорінним чином змінює його життя. Так, люди охоче здають свої землі в оренду, позбувшись від думки-тягаря про те, як її обробляти. І врешті-решт вони одержують своє договірне зерно. Але самі-то вони як були безробітними, такими і залишилися. Тому що соціальні проблеми села, у якому вони живуть, часто залишаються поза полем зору гігантів-фірм, тим більше зареєстрованих чи то в іншому районі, чи в далекому місті.
Тому ще невідомо, радіти господарю-мільйонеру, який з’явився, чи сумувати. Тут, як кажуть, палиця має два кінці. На цю думку мене навела недавня розмова з сільськими дітками років п’яти-шести. Час був якраз післяобіднього сну. “Чому ви не у дитячому садку?” – запитую. “А ми туди не хочемо”. “Не хочете?”. Мовчать. За них відповіла мама, що підійшла, кучерявого хлопчика, якому у цьому році іти до першого класу. “А нащо дарма платити? Я не працюю, чоловік – теж. Самі доглянемо”. “Але дитину ж потрібно до школи підготувати”. “Нічого, там і підготують”. “А ви чому не працюєте?”. – “Та ніде ж. Та мені і вдома роботи вистачає. Чоловік, щоправда, ніби не при ділі опинився, – пити почав”. Висновок сумний: безробіття – прямий шлях до деградації...
Зараз кожен район – в очікуванні позитивного рішення Кабінету Міністрів України про виділення коштів на розвиток житлово-комунального господарства, водопостачання, ремонт житлового фонду... – на все те, що, напевно, згасить бажання молодих людей кидати рідне село. Але дуже побоюються: як би не внесли небажане коригування позачергові парламентські вибори. От і у Марії – маніловські мрії. “Відщипнути” б мені трішечки, – говорить, – від суми, що на виборчу кампанію відвалюють, – я б такий будинок синові спорудила! І зажили б ми у ньому щасливо”...
