Нещодавно Одеса попрощалася з Героєм Радянського Союзу, бойовим льотчиком, членом клубу «Золотая Звезда» Федором Павловичем Літвіновим. На 96-му році він пішов з життя. Тепер в Одесі залишилося 8 Героїв Радянського Союзу. А було 120! Час безжальний до людей, і з цим нічого не зробиш. Але я про інше: про ставлення суспільства до фронтовиків Великої Вітчизняної, до тих, хто життя не жалів заради нашої Перемоги.
Їду якось у маршрутному таксі і, незважаючи на те, що у мене на грудях Зірка Героя, пред’являю своє ветеранське посвідчення. Реакція немолодого водія мимоволі змусила згадати фільм “Десять негритят”: “Скільки ж вас, фронтовиків, ще залишилося?”. Я посміхнувся. Відповісти не встиг: двері відчинилися, і потрібно було виходити. Подумалося: залишилися одиниці.
Ф.П. Літвінова поховано гідно на Другому міському кладовищі, де 40 років тому упокоївся прах його сина, 25-річного льотчика-випробувача. До честі керівництва похоронного бюро, всі формальності були вирішені дуже оперативно. Але болісно було бачити, у якому стані та частина кладовища, де поховані воїни Великої Вітчизняної війни. Довкола сміття і занепад, начебто це місце розташоване у далекій глушині, де нема кому доглядати за могилами. На плитах, давно не чищених, важко прочитати імена героїв. Мимоволі пригадую місця поховань наших воїнів, наприклад, у Німеччині, і мені стає соромно за нас. Порівняння не на нашу користь. Це докір не тільки на адресу громадськості міста, але й нам, ветеранам. Адже зовсім нещодавно, відзначаючи ювілей ветеранського руху, рапортували: що довкола все прибрано і доглянуто, що на могилах побували волонтери, школярі, навели порядок. А насправді… Так, вірно, у нас немає коштів на реставрацію, але якщо не порушувати це питання, не звертатися з відповідними запитами до міської влади, то справа не зрушиться з мертвой точки.
Згідно з Статутом організації ветеранів України наші головні завдання – соціальний захист ветеранів і участь у вихованні підростаючого покоління. Ми повинні турбуватися про спадковість традицій, якими законно пишається наш народ. Виховання повинно бути дієвим, а не залишатися добрими побажаннями на словах. Сьогодні, на жаль, досить прикладів, які підтверджують, що у цій важливій справі немало серйозних прогалин. Наслідок – байдужість стосовно до літніх людей, з чим доводиться стикатися все частіше.
Наведу один з прикладів. Герою Радянського Союзу Федору Єфремовичу Пахальчуку нещодавно виповнилося 90 років. Він залишається одним із найактивніших членів нашої організації. Але, як це часто буває у такому поважному віці, стали підводити ноги. Знадобилася коляска для пересування. Не буду описувати всі ходіння по інстанціях з цього приводу. Коли зібрали всі документи, поїхали за коляскою, нам відповіли: “Чекайте”.
– Скільки чекати? – запитую. – День, два?
Виявляється, може збігти і три, і чотири місяці. Чи потрібно говорити, що для старої нерухомої людини ці терміни дуже великі. Домоглися втручання обласного керівництва, і коляски найрізноманітніших видів знайшлися чрез три дні. Повний склад. Але ветеранам довелося самим все це сортувати, щоб знайти потрібну коляску, витягти з підвалу, завантажити в автомобіль. Потрібно сказати, вони відмінно з цією справою впоралися.
Тепер переді мною лежить відписка чиновників, у якій говориться, що “Ф.Є. Пахальчук 4 червня 2007 року подав заяву… а 22 червня п. р., за власним бажанням …забезпечений інвалідною коляскою…”. Читаю це творіння і думаю, навіщо його писали? Для виправдання? Адже насправді все не так було. І, якби ветерани не проявили наполегливості, можливо, і до цього часу не було б коляски у Федора Єфремовича.
Або така проблема: встановлення квартирних телефонів інвалідам, учасникам бойових дій. Обіцяли завершити її у повному обсязі до 60-річчя Перемоги. Але 7 інвалідів, 43 учасники бойових дій, один Герой Соціалістичної Праці до цього часу з сумом чекають, коли в їхніх квартирах зазвучить телефонний дзвінок.
Другий рік не виділяють ветеранським організаціям путівки на санаторно-курортне лікування. У той же час читаємо у газетах, що народним депутатам на канікули виділено по 50 тисяч грн – у понад 100 разів більше, ніж пенсія середньостатистичного пенсіонера на місяць. Де ще таке є?
Можна було б навести вражаючі приклади того, як вирішені питання соціального захисту ветеранів війни у країнах Європи чи, скажімо, у США. Чи, наприклад, у сусідній з нами Білорусі, де давно забули про проблеми телефонізації, і ветеранам не доводиться простоювати у виснажливих чергах за різними довідками: одного разу надав необхідний документ, і ці свідчення діють до кінця днів, без щорічних принизливих звірянь і перевірок.
Втім, і у нашій області є позитивний досвід: у містах Іллічівську і Южному ветерани почувають себе комфортніше, ніж в Одесі. Їм не доводиться роками чекати зубопротезування, а для пільгового отримання медикаментів відкриті спеціальні аптеки.
Образливо за місто-герой Одесу, тому й взявся за перо – з надією, що наболілі ветеранські проблеми врешті-решт знайдуть своє вирішення і у нас. Причому у найкоротші терміни, а не у невизначеному майбутньому. Часу залишається, на жаль, все менше…
