Це цілком природно, що час із пам'яті людської дещо стирає. Але нам, все ж таки, потрібно робити усе можливе, щоб він не прихоплював нічого важливого. Особливо це стосується пам'яті історичної, народної.
50 років тому – з 28 липня по 11 серпня 1957 року в Москві проходив VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Наша країна широко відкрила свої двері світу 34 тисячам гостей із 131 держави.
Це було для нас дуже важливою подією «відлиги», часом нових друзів, відкритості, молодої закоханості, глибоким усвідомленням своїх реальних сил та можливостей у сфері народної дипломатії.
Усюди домінував стан дивного й значимого свята. На вулицях наших міст, через які з'їжджалися до Москви учасники фестивалю, захоплено розспівували «Если бы парни всей земли», «Подмосковные вечера» та інші чудові пісні, що згуртовували своєю художньо-емоційною силою молодих людей усіх континентів ніби в єдиний світовий, братній хор. І справді, солістом себе тоді ніхто не відчував: усі жили одним, спільним високим прагненням до дружби, співпраці й злагоди, в одному пориві усі діяли в напрямі всіма бажаного світу творення.
Сучасне молоде покоління не може пам'ятати й, можливо, мало знає про те, що відбувалося у світі й у нашій країні на той час.
А він же був далеко непростим і неоднозначним... Захід активізував свою діяльність щодо переозброєння. Тінь війни знову зловісно лягла на людські долі й плани. Восени 1956 року Велика Британія, Франція та Ізраїль розпочали агресію проти Єгипту.
Уряд СРСР, як найбільш постраждалої у війні країни, потребувала відновлення сил, наполегливо продовжував боротьбу за роззброювання, заборону атомної й термоядерної зброї, ліквідацію загрози війни у Європі.
У нашій країні це були роки воістину героїчних справ. Освоєння цілини, будівництво найбільшої гідроелектростанції на норовливій сибірській Ангарі... Майже півмільйона юнаків та дівчат у цей час виїхали на ударні будови до східних районів країни. На рахунку нашого покоління – і будівництво шахт в Донбасі. Кожна область Української РСР споруджувала свої іменні шахти. У результаті, в Луганській області є дві «Комсомольські Одеські». У Єнакієвому Донецької області комсомольцями було споруджено найбільшу в Європі домну.
Наші вчені успішно працювали над регульованою термоядерною реакцією, опановували перспективну наукою кібернетику. У країні, де колись справді найбільше любили читати, небувало зріс інтерес до поезії. Багатотисячні тиражі поетичних збірників миттєво зникали із прилавків магазинів.
Країна жила, будувала, дивилася вперед, раділа безсумнівним успіхам і засмучувалася з приводу ще й чималих недоліків... Бігли до школи діти, народжені вже після війни. І батьки думали про їхнє майбутнє.
Літо 1957 року в історії – особлива сторінка: була, нарешті, піднята нав'язана нам НАТО з «фултонської ініціативи» У. Черчілля, «залізна завіса», й молоді люди – представники країн усіх континентів світу, змогли запросто спілкуватися одне з одним. Поряд зі своїми однолітками я був очевидцем, а потім і учасником цього незвичайно масштабного міжнародного форуму.
У нашій родині дотепер, серед інших, дорогих нам реліквій, дбайливо зберігається й вручена мені, тоді секретареві Одеського обкому комсомолу, Почесна грамота ЦК ВЛКСМ, підписана першим секретарем О.М. Шелепіним, за активну участь у підготовці та провадженні VI Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві.
Як одесит, я пишаюся участю хорового колективу нашої консерваторії (під керівництвом К.К. Пігрова) у творчому конкурсі фестивалю, із якого він вийшов переможцем, здобувши Золоту медаль, солістів-лауреатів (Галини Поліванової та інших), успіхами наших спортсменів.
Мені довелося брати участь в організації багатьох передфестивальних та фестивальних заходів, що провадилися у двох містах – Одесі, при зустрічах та проводах представників країн південного напряму, і – безпосередньо в Москві.
Що особливо запам'яталося?
Коректність. На фестивальних зустрічах, у клубах за інтересами, на диспутах, в особистих бесідах ми не ставили питань з приводу індіанських резервацій та лінчування, не нагадували про атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі... Вони, також, у спілкуванні з нами, не виходили за рамки делікатності.
У тій фестивальній аурі ми усі разом думали про сьогодення, про дружбу народів. І ці думки були спрямовані у світле майбутнє. Усім у ті «московські вечори» в це щиро вірилося!
Запам'яталися й оцінки, які давали нам гості фестивалю. Серед них, насамперед, такі: «Ви – чудесні інтернаціоналісти; згуртовані колективісти; винятково добрі й чуйні; оптимістично цілеспрямовані». Були й інші позитивні відгуки, але ці особливо часто повторювалися.
Усе тоді справді було пронизано дружелюбністю й миролюбством, добротою та непідробною любов'ю до ближнього...
