«Архів – захист історичної пам’яті» – такою регіональною програмою розвитку архівної справи визначається основа діяльності Державного архіву в Одеській області. Про здобутки облархіву та його задавнені проблеми якраз і йшлося на прес-конференції, яку нещодавно провели директор Держархіву в Одеській області Іван Іванович Ниточко, та заступник директора Лілія Григорівна Білоус. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента.
Ця розмова керівників облархіву з журналістами цілком природно почалася зі з’ясування проблем і основних больових точок. Не применшуючи значення багатьох інших установ та організацій, які діють на території області, все ж таки слід сказати, що держархів – це та установа, діяльність якої життєво необхідна кожному з нас. До його кабінетів людину приводять сотні всіляких потреб: отримати підтвердження трудового стажу, дати народження і смерті родичів, участі в бойових діях, визначення свого родоводу, тут видають довідки, які визначають місця проживання, військової та іншої державної служби, перебування в місцях позбавлення волі. А скільком дослідникам давнини працівники архіву допомогли написати історію рідного села чи міста, кандидатську та докторську дисертації, відновити історію появи на Одещині їхніх предків...
Щоб уявити собі обсяг цієї роботи, досить сказати, що лише за шість місяців поточного року до архіву надійшло 2702 запити громадян, 2574 з яких стосувалися підтвердження трудового стажу. За цей же час архів відвідали дослідники з університету штату Масачусетс, США та з Німеччини, а також колеги-архівісти з Угорщини. Всього ж в Одеському архіві накопичено понад 2 млн справ за 200 років, хоча сам архів існує лише 87 років.
Я б і далі вражав вас цифрами та фактами (і до деяких із них я ще повернуся), якби ж то не усвідомлення того, що все місто знає: головне приміщення архіву на вулиці Жуковського перебуває в такому аварійному стані, що працювати в ньому з відвідувачами й досі заборонено. Власне, працювати в ньому штатним працівникам теж небезпечно, але вони працювали й працюють. Щоб виправити ситуацію, на ремонт цієї, однієї з двох наявних, будівлі планувалося виділити 650 тис. грн, але виділили всього 170 тисяч. Щоб зрозуміти, наскільки це мізерні кошти, досить сказати, що лише на виготовлення документації на ремонтні роботи було витрачено 50 тис. грн. Інші ж 120 тисяч пішли на першочерговий ремонт, який, як кажуть будівельники, дозволив “закріпити нині існуючий стан”, тобто до часу не дозволяє будинку й далі руйнуватися. Але архівістам, як і відвідувачам архіву, не можна нормально працювати тут, увесь час поглядаючи, то на стіни – чи не тріскаються, то на стелю – чи не валиться?
З цього приводу вже списано стільки паперу, що він може скласти, і мабуть, складе, окремий архівний фонд. Адже, напевно, нема в Одесі такого ЗМІ, яке б не переймалося цими проблемами, а справа поки що не посувається. Щоправда, керівництво міста й області запропонувало варіант виходу з ситуації, який цілком влаштовує і директора архіву Івана Ниточка, і весь колектив, і саму владу. Йдеться про імпозантну центральну будівлю розформованого Одеського інституту Сухопутних військ. А що в центрі міста збудовано на віки, під архів віддають велике крило будівлі (інше має займати обласний суд). З цього приводу ухвалено рішення сесії облради. Тобто на адміністративно-паперовому рівні питання, здається, вирішене, але в реальності ніхто передавати цю будівлю її новим володарям не поспішає.
Мало того, під час прес-конференції Іван Ниточко з хвилюванням процитував заяву міністра оборони Анатолія Гриценка, який наполягає, щоб у вигляді компенсації військовим було передано 920 квартир, яких в обласної влади, звичайно ж, нема. Директор архіву поки що налаштований оптимістично, саме тому й припускає, що ця заява міністра є лише виявом емоцій та побажанням, а не визначенням принципової позиції. Може, й так, хотілося б вірити...
Ще одна проблема – кадрово-бюджетна. Найнапруженішою ділянкою закладу є “стіл довідок”, обсяг роботи якого я вже окреслив цифрами. Так от, за існуючими нормативами, такий обсяг інформації і користувачів, мають обслуговувати 17 осіб, а кошти виділяють лише на... чотирьох, які й працюють. Так, працюють якісно; професійно, так, ударно, але ж... давайте будемо дотримуватись існуючих нормативів! Тим паче, що обсяг роботи постійно збільшується. Ось і нещодавно Служба безпеки України передала архіву 5 тисяч справ осіб, які свого часу були репресовані комуністичним режимом, а тепер реабілітовані. А це означає, що маса нових людей почне звертатися сюди, щоб дізнатись про долю своїх рідних і близьких. Вже впродовж цього року проведено каталогізацію “паспортного столу Канцелярії одеського градоначальника” та архіву Херсонської духовної консесторії. Поповнено і впроваджено 14 інформаційно-пошукових систем на 10 тисяч пошукових адрес, зокрема, іменних покажчиків парафіян Грецької церкви; одеського міського рабинату, студентів Новоросійського університету...
Великого значення набувають зараз написання історій окремих міст і навіть сіл. У Березівці я був свідком того, як добре сприйняли історію Березівського району, написану І.І. Ниточком, а тим часом він уже написав історію села Маринового цього ж району, що подарувало нашому краєві чимало відомих постатей. Не залишилися поза увагою і дуже важливий для грецької громади Одеси збірник “Греки Одеси. 1875 – 1891 рр. Частина 4. Іменний покажчик по метричних книгах Одеської грецької Свято-Троїцької церкви”, а також третє видання збірника “Голодомор в Україні: Одеська область...”. На конкретну допомогу дослідникам розраховані: перший номер бюлетню “Одеські архіви”; виставки документалістики за темами: “Швейцарці на Півдні України”, “Євреї Одеси та Півдня країни”, “Одеській області – 75 років”, “Конституції України – 150 років”; провадиться робота по складанню “Путівника” по 13 тисячах фондів держархіву.
Як бачимо, співробітники Одеського держархіву роблять святу справу, постаючи в ролі хранителів-посередників між нами і нашими предками, нами і нашими нащадками. Тому треба зробити все можливе, щоб і розташовувався цей архів не в аварійному приміщенні; і щоб умови зберігання документів були хорошими, й архівістам не доводилося розповідати журналістам, як вони змушені боротися з вогкістю, грибком та іншими ворогами давніх документів. І щоб штат було укомплектовано так, як належить за нормативами, а платня була гідною того внеску, який співробітники архіву роблять в увічнення буття нашого народу. Нам усім уже давно час зрозуміти, що інвестування в архіви – це інвестування у вічність.
